Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

Найбільше лихо — втрата самого себе — відбувається непомітно для світу, так ніби нічого й не важить. Жодна інша втрата не відбувається настільки нечутно, в той час як втрату ноги, руки, п'ятьох доларів, дружини неможливо не помітити.

У школі зі мною навчалася одна дівчина. Її звали Донна, але навіть ім’я їй не пасувало, ніби помилковий ярлик, що на неї наклеїли при народженні. На Донну вона була геть не схожа. Глянувши на неї, ти якось зненацька усвідомлював, що світ живе у певному ритмі,— усвідомлював лише тому, що дівчина не звучала з тим ритмом в унісон. Хода її була надто швидка, голову вона повертала надто повільно. Її ніби вписали у реальність недбало, так-сяк. Вона була з тих дітей, що несміливо стоять зі стосиком книжок поруч з іншими дітьми, про чиє існування в межах твоєї школи теж ледь здогадуєшся. Донна нібито й мала друзів, ніби й вчилася непогано, була не лузерка, не тупа. Просто якась непомітна.

Серед дітей у нашій школі, як годиться, існувала чітка градація привабливості. Донна перебувала поза цією ієрархією. Вона мала бліду шкіру і тонкі правильні риси, які трохи псував хіба що невеликий шрам у формі півмісяця в кутку правого ока — напевно, в дитинстві врізалася у стіл. Очі її були сірі й дуже чисті, й у ті рідкісні моменти, коли ваші погляди зустрічалися, ставало ясно, що Донна все-таки реальна, — але геть неясно, як сприймати її в усі інші моменти. Вона була трішки захуда, але загалом досить симпатична… але водночас її не було. Можливо, її тіло не виділяло феромонів, чи носи інших людей їх не сприймали. Ніби радіоприймач, налаштований на хвилю її сексуальності, вийшов з ужитку чи ще не був винайдений.

Утім, мені вона здавалася досить милою — важко сказати чому. Саме через це я помітив, що Донна почала часто з’являтися в товаристві хлопця на ім’я Ґері Фішер — точніше, не так з ним разом, як поруч. Фішер був з тих хлопів, яких всюди ніби супроводжують фанфари; зіткнувшись із такими, як він, у шкільні роки, американець усе життя сумніватиметься в реальності принципів демократії та рівних можливостей. Фішер був успішним футболістом, непоганим бейсболістом, навіть грав у теніс. Із зовнішністю йому теж пощастило: коли Бог розподіляє спортивні таланти, він схильний давати вроду бонусом. На кумирів сьогоднішньої молоді з їхніми бездоганними, неможливо гарненькими личками Фішер був не надто схожий, але вигляд мав як треба — до того ж саме в тому віці, коли більшість із нас щоранку лякалася дзеркала й думала, чи прийде все колись у норму, чи тільки стане ще гірше.

Дивна річ, при всьому тому Фішер не був покидьком. Я трохи знав його по команді з легкої атлетики (сам я непогано кидав списа). Згідно з хлоп’ячими плітками, у той час серед небожителів мали місце перестановки: Фішерова дівчина Ніколь почала зустрічатися з його приятелем, і вочевидь, з його повної згоди. Не треба бути великим антропологом, щоб зрозуміти, що на її місце має прийти інша щасливиця — але бачити серед претенденток Донну було дико. Наче їй хтось нашепотів, буцімто шкільна кастова система — то ілюзія, і за великої охоти можна забити квадратний кілок у круглий отвір. Сидіти з Ґері за одним столом в їдальні вона не мала права, зате завжди сідала за стіл поблизу, так, щоб він її бачив. Вона «випадково» штовхала його в коридорі, та крім нервових смішків нічого не домоглася. Я навіть бачив Донну по п’ятницях у «Радикал Бобз», закусочній, де молодь святкувала початок вихідних. Як правило, вона спинялася біля столика, за яким сидів Фішер, видавала щось незграбне й важке про уроки і пленталася геть — дуже повільно, ніби чекаючи, що її попросять лишитися. Такого жодного разу не сталося. Думаю, Фішер й гадки не мав, що відбувається, хіба що почувався трохи ніяково. Десь за два тижні у чиїйсь крутій кімнаті чи на задньому сидінні чиєсь крутої машини сталося те, що мало статися, й у Фішера з’явилася нова дівчина — еталонна гаряча білявка Кортні Вілліс. Життя рушило далі.

Принаймні для більшості з нас.

За два дні Донну знайшли вдома у ванній кімнаті. Її вени були порізані акуратно й рішуче, єдиним чітким рухом. З розмов дорослих я дізнався, що вона пішла швидко і майже безболісно — якщо не брати до уваги спроби прискорити процес, встромивши манікюрні ножиці у праве око, ніби той півмісяць шраму завжди віщував щось зловісне. На підлозі знайшли рукописного листа до Ґері Фішера; від води, що виплеснулася з ванни, літери трохи попливли. Купа людей божилася, що бачили того листа чи принаймні його ксерокопію, чи бодай розмовляли з тими, хто бачив. Та наскільки мені було відомо, всі вони брехали.

Новина розлетілася швидко, були зроблені належні жести, хтось поплакав, хтось помолився, та я не думаю, що бодай когось та історія справді вразила. Знаю, звучить черство, але це правда: Донну вважали прибацаною.

Дивна дівчина померла недолугою смертю. Кінець історії.

Втім, знову лише для більшості з нас. Ґері Фішер відреагував по-іншому — і це була найдивніша річ, яку я на той момент бачив у житті. Тоді все мало присмак новизни, бо життя лише починалося. Хлопець, який зробив бодай щось віддалено круте, ставав місцевим Клінтом Іствудом. Минулорічна вечірка отримувала статус легендарної й давала людям прізвиська, які чіплялися на роки. Спортивні досягнення видавалися подвигами античних героїв.

У понеділок після Донниного самогубства Ґері Фішер пішов з команди — з усіх своїх команд. Пішов, незважаючи на наїзди тренерів. У наші толерантні часи за такий «дауншифтинг», звісно, можуть і по голівці погладити, але то були вісімдесяті й містечко мого дитинства з власною специфікою. Альфа-тінейджер-який-усе-покинув —