Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

перший погляд, такий же том, як і решта, але вабить до себе майже гіпнотично. Кен закриває її і читає назву: «Malartium».

Червоний спалах. Щось б’є Сьюзан прямо в обличчя та відкидає її до стіни. Другий спалах, ще й ще удари. Смак крові в роті. У місцях ударів палає одяг. Дівчинка гарячково намагається загасити полум’я і ранить ногу своїм ножем. Зі злістю відкидає його, хапає з крісла подушку й нею гасить пожежу.

Навколо неї починають витися спіралі вогню, пекельні метеори. Тікаючи від них, Сьюзан усе далі заглиблюється в чорний лабіринт будинку; язики полум’я її переслідують, полюють на неї.

— О-о-ой!!

Вогонь лиже спину. Волосся! Горить її волосся!

Девлін, який перебуває зовні, чує шум і кричить у відповідь. Він міг би втрутитись, але дуже боїться.

Грозовий розряд прорізає небо та примушує Девліна підскочити. До цього на небі й хмаринки не було, а ось тепер починається буря.

— Тобі нічого соромитися, друже.

Девлін обертається і бачить його. Це Скрімм. Надто близько, щоб тікати.

— Не є боягузтвом неучасть у свідомо програній битві.

Чоловік усе наближається, медоточиво посміхаючись. Патьоки дощу голубувато блищать на його довгому чорному волоссі та борідці клином. Одягнений Скрімм у темне плаття до п’ят, шкіра його — кольору слонової кістки, а в очах танцюють язички пекельного полум’я. Рука, якою він торкається до стегна Девліна, ніби зроблена з льоду; холод проникає в кров хлопчика й доходить до серця.

— …І там, у будинку, немає нічого, що могло б заподіяти зло твоїм друзям. Нічого, окрім них самих.

Девлін не розуміє, про що марить ця дивна людина й чому сміється так голосно.

— Дивися, Девліне! — несподівано наказує Ангус і, схопивши Девліна за голову, примушує його заглянути собі у вогненні очі.

І Девлін бачить.

Бачить Грету, яка гадає, що її зловив Скрімм. Не знаючи, як від нього вирватися, вона б’є його спочатку рукою, потім ножем…

Ранить Марка, упевненого, що його наздогнала тварина. Він плаче, кричить і намагається не підпустити звіра до себе, але той здається невразливим до ударів бейсбольної біти.

Сьюзан марно махає руками та ногами, з усіх сил намагаючись струсити із себе неіснуюче полум’я…

І б’є Дамона, який прагне захиститися, як може. Адже впевнений, що на нього напав величезний павук і хоче обмотати липким павутинням.

— Ти їх бачиш, Девліне? — цідить крізь зуби Скрімм, не відпускаючи голови хлопчика. — Тепер розумієш, чому ви безсилі проти мене?

— X… х-х… — губи Девліна відмовляються слухатись.

— Що? Що ти там говориш, дурний шмаркачу?

— Досить!!!

Девлін непритомніє.

Спалахи блискавок яскраво освітлюють старий будинок Ангуса Скрімма. Грета, Марк, Дамон і Сьюзан опам’ятовуються туго зв’язаними.

Насилу звільняються, допомагаючи один одному. Окрім них, у будинку нікого немає. Ніхто не прийшов прогнати їх, ніхто навіть не показався. Саме цього й хотів Ангус Скрімм: дати зрозуміти, що вони проти нього — ніщо. Він дозволяє їм піти, адже підлітки нічого не можуть йому зробити. І вони встають і йдуть у дощ, уникаючи дивитися один одному в очі, не кажучи ані слова.

Якби Скрімм не був такий самовпевнений, він би помітив, що серед них відсутній Кен, шостий із Невидимих.

— Юначе… Даруйте…

Дуглас Маклеод оглянувся на звук і зняв із голови навушники, які вдягав під час перегляду фільму:

— Що?

Стюардеса нерішуче промовила:

— Твій апельсиновий сік. Ти, певно, спав?

— Ні, ні, я дивився кіно. Спасибі.

Дуглас відпив великий ковток соку й поставив склянку на столик при своєму кріслі біля ілюмінатора. Хоча йому було тільки дванадцять, хлопець уже не вперше летів літаком один: батьки працювали консультантами з реструктуризації мереж гіпермаркетів і часто переїздили; тому, скільки себе пам’ятає, Дуглас раз у раз опинявся в дорозі між Нью-Йорком, Бостоном, Мемфісом, Лос-Анджелесом… Потім несподівано померла мати, й батько ще більше занурився в роботу. Відтоді хлопчик зазвичай проводив канікули в літньому таборі або в родичів. Цього разу прийшла черга дядька Кендреда, старшого брата матері, який жив у невеликому, але прекрасному містечку біля моря, — так принаймні казав батько. Але тато завжди любив трохи перебільшувати.

Хлопчик струсив зі своєї шотландської сорочки останні крихти крекеру. Це було сильніше за нього: він міг зжувати що завгодно, коли читав книгу або дивився кіно. І дійсно, вага Дугласа була трохи більша, ніж слід було б мати юнакові його віку.

Варто додати, що хлопчина не особливо прагнув стежити за формою. Замість гри у футбол із друзями надавав перевагу читанню книг або перегляду коміксів. Хоча іноді й міг пограти активно, навіть збивав коліна, катаючись на роликовій дошці. Неуважно провів рукою по нозі, що боліла: садно… Це була подія!

Знову вдягнув навушники та спрямував погляд на екран, який розташовувався над середнім рядом крісел. Він відвернувся… Цікаво, як там тепер справи в Невидимих?

Із першого погляду хлопчик зрозумів: щось не так. Щойно стежив за захопливими пригодами групи підлітків, а зараз бачить якусь серію «Симпсонів». Переконавшись, що стюардеса не відійшла далеко, покликав її:

— Перепрошую, добродійко…

— Тобі щось іще?

— Ні, спасибі… Чим закінчилося кіно, яке було перед цим?

— Яке кіно?

— Ну, це, про загін підлітків, Невидимих… Які…

Стюардеса поглянула на екран:

— Але це перше