Галина Микитчак - Джмеленя та дерево Ву

— Велетенський горіх і велетенська жінка, — Дмитрик задумливо потер підборіддя. — Це якось пов’язано між собою!

— Тепер ти віриш у жінку з хмари! — зраділа Дзвінка.

— Довелося повірити. Думаю, що це хмара скинула горіх з дерева!

— Але яке ж це дерево, якщо на ньому ростуть такі плоди? Та воно має бути високим, як гора!

— Щось не віриться, що в Чорному морі є нікому не відомий острів, де ростуть велетенські дерева. Але іншого пояснення годі й придумати. Хіба чудеса генної інженерії, але хто б міг приховати такі горішища?

Кожного ранку жіноцтво ходило на ринок неподалік. Бабця Леся хвилювалась, що там усе таке дороге і, найгірше, нема свіжого молока для дітей! Ну, не тримають тут люди корів! Воно й не дивно, бо пасовиськ також не видно.

От на четвертий день, повернувшись з персиками, помідорами, перцем і баклажанами, бабця зупинилась на ґанку. Сонце тільки піднялось над морем і зазирало поміж штахети сусіднього паркану. Більшість людей тільки прокидалися.

Дзвінка вийшла по рушник надвір. Слідом, потягуючись, з’явився заспаний тато.

— Тримай продукти. Я щось бачу! — Бабця віддала сумку зятеві й подріботіла вгору до траси.

— Ви куди? Море в інший бік! — здивувався Гєник.

— По молоко! Воно щойно побігло он в ті кущі!

Дзвінка з татом перезирнулися. Бабця за хвилинку зникла в заростях диких фісташок за дорогою.

— Там коза побігла! — пояснила Дзвінка татові.

— І бабця хоче її спіймати і подоїти? Оце так жінка!

За годину всі були готові рушати на пляж і виглядали бабцю Лесю. Бабця врешті решт з’явилася з трилітровим бутлем надою, задоволена, як слон після душу.

Дзвінка випила кухлик ще теплого молока з пінкою, й усі поспішили до моря.

Горіх-гігант досі лежав у рятувальника. Біля нього вже побували і журналісти, і місцеві садівники. Мав ось-ось приїхати ботанік з Нікітського ботанічного саду.

Невдовзі прийшли й Білоноги. Годинки три купалися, засмагали. Діти з татами збудували височезний пісочно-камінцевий замок і обвели його ровом з водою. Одним словом — типовий відпочинок на морі. Вірніше, для батьків типовий. А для дітей море — то завжди новий, незвіданий і пречудовий світ! Просто похлюпатися у морській воді — це вже неабияке задоволення! А той же пісок — закопування татів, будування різноманітної пісочної архітектури, виривання ямок і канав, пошук дивовижних мушель, старовинних копійок та інших пісочних артефактів! А за кілька метрів від берега так приємно попірнати з підводними окулярами, звісно, коли хтось з дорослих поряд. Там живуть рибки-бабульки… ні, здається, барабульки. Вони мають банькаті очі, їх тіла строкаті, як метелики, і вони бігають по дну, а не плавають! (а, може, все-таки рибки-бабульки?) Плаває різна інша риба, назву якої важко запам’ятати. Здається, що кефаль зі своїми риб’ячими родичами. Десь там, ще глибше, живуть камбали, бички й навіть акули! Правда, акули маленькі і звуть їх катранами. У пісок зариваються скати й риби-собачки. Добре зариваються, тому їх майже ніхто не бачить. У щілинах підводних каменюк чатують краби з гостро наточеними клешнями, повзають маленькі раки-самітники, тягаючи за собою позичені мушлі, плавають довговусі креветки, ростуть мідії, як салат на грядці. У водній товщі планують молочні медузи й коричневі реброплави. А мініатюрні ліси із зелених, бурих і червоних водоростей, між якими гуляють хижі молюски рапани? Одним словом, море переповнене живністю. Щоразу, як купаєшся, помічаєш все нові й нові морські створіння.

А втомившись, так добре лягти на гарячий пісок і чекати, поки зазвучать заповітні вигуки «сладкая пахлава» і «гарячая кукуруза».

— Одним словом, матрацники! — сумно зітхнув Дмитриків тато. — Скільки можна на пляж ходити?

— Давайте після обіду майнемо до Воронцовського палацу! Я на світлинах бачив — там така краса! — запропонував Дзвінчин тато.

— Гарна ідея! У Воронцовському парку море прекрасних місць, де ви будете нас фотографувати в нових купальниках, парео і панамах, — зраділи мами.

— Але у вас немає нових парео і панам! — зауважив Степан, стурбовано зводячи брови на перенісся.

— Шлях до Воронцовського палацу пролягає через речовий ринок Алупки, — відповіла йому дружина.

Старший Білонога, здається, все одно нічого не второпав.

— Ідіть-ідіть, — позіхнула бабця Леся. — Я не піду. Мені треба в Селіма сир забрати. Сві-же-сень-кий! — І задоволено усміхнулась. Але на її слова ніхто не звернув уваги.

Бабця взяла надувне коло й мокрі рушники та подалася вгору покрученими вуличками, а решта відпочивальників рушила набережною на схід.

Неподалік входу у Воронцовський парк тати з дітьми встали у чергу по бельгійські вафлі. Чого вони називались бельгійськими, ніхто не знав, але виглядали вафлі напрочуд апетитно. У великі вафельні заглибини усміхнена продавчиня накладала кому морозиво з фруктами, кому куряче м’ясо з ананасами. Коли щасливі власники смачнючих вафель відійшли від кіоску, до них приєднались не менш щасливі мами з новими пакунками: тепер вони готові фотографуватись, бо мають і нові парео, і нові панами. Галя й Іванка вдягли придбані головні убори й почали крутити головами, показуючи як вони їм пасують, їхні чоловіки заохкали від захвату, тільки не зрозуміло було, чим вони захоплюються більше — панамами чи вафлями.

Пройшовши тінистою алеєю з сувенірними рядами, компанія вступила в колишні володіння графа Воронцова. До сірого палацу вели широкі доріжки, обсаджені лавровими живоплотами. Навколо з зелених газонів здіймались стрункі кипариси й туї, розлогі й пухнасті сосни, магнолії й рододендрони, величні тюльпанові дерева та інші екзоти. Посеред газонів і дерев виростали дві середньовічні вежі, що оберігали Західну браму.

Зубчастими мурами, вежами й флюгерами, фасадами й переходами палац витягнувся паралельно морському берегу. Від Західної Брами до його центру вела тихенька вуличка,