Марина Гриміч - Варфоломієва ніч

знаходив. Слава богу, що хоч учора випадково надибав на Цветаеву. Що ж робити з букетиком? Де порятунок? А порятунок виявився зовсім поруч, у маленькому приватному магазинчику, де продавався різний подарунковий непотріб. Магазинчик називався «Фенікс», першу літеру якого місцевий дотепник спробував виправити на «П». Господар довго мордувався над своєю вивіскою, але сліди зловмисника можна було розгледіти неозброєним оком. Наш герой віднайшов у тісній крамничці цілком пристойний вазончик з бонзайчиком, під яким сидів ідіотський гном, що приспустив штанці з непристойною посмішкою.

– А це (тобто гномика) від цього (тобто деревця) ніяк не можна відліпити? – з огидою спитав молодий естет.

– Ні, – сказала лялькової зовнішньості продавщиця. – А навіщо? Здається, дуже мило!

Дуже сподіваючись, що так само подумає завідувачка бібліотекою, він купив бонзайчика.

– Боже, як мило! – екзальтовано вигукнула Тетяна Віталіївна, і в нашого героя від серця відлягло.

Томик Цвєтаєвої вона притисла до серця і з невправною театральністю промовила:

– Мне нравится, что вы больны не мной…

Молодий чоловік трохи розгубився. Він хотів був сказати, що взагалі «не хворіє на таке», але вчасно схаменувся. Може, – подумалося, – вона чекає, щоб він заперечив їй, але вирішив не квапитися.

Уперше за тиждень молодий чоловік поїв домашньої їжі, від чого розімлів. Особливо його потішила провінційна звичка подавати до столу перше. Мама, коли дізнається, теж радітиме.

За столом, окрім нього і Тетяни Віталіївни, сиділа її привітна мама, непривітний батько і прищуватенька, проте досить мила донька.

Молодому чоловікові не треба було напружуватися з думками, оскільки ініціативу розмови взяла на себе завбібліотекою. Вона, виявляється, – голова читацького клубу «Медея», який збирається щосуботи на читальні вечори. Молодого чоловіка було запрошено поділитися своїми думками про літературу на одному з них. Не будучи добре обізнаним із предметом уподобання читацького клубу, він, проте, радо погодився з причини, про яку Ви, дорогий читачу, матимете змогу невдовзі дізнатися.

Молодого чоловіка увесь вечір трохи непокоїв похмурий вигляд батька завбібліотекою. Якби той не вдяг був орденські колодки, наш герой і не намагався б піти на контакт. Але тут він, сказавши собі «Треба!», почав розвідку вогнем:

– Я б хотів з вами познайомитися ближче, Віталію… гм, як Вас по-батькові?

– Я – Фрідріх Варфоломійович! – гучним басом обурено промовив ветеран, аж задзвеніли кришталеві чарки в буфеті. – Фрідріх Варфоломійович! Мене назвали на честь Енгельса. А ця клізма, що називається моєю донькою, соромиться імені свого батька!

Тетяна Віталіївна, тобто Фрідріхівна, густо почервоніла, однак не наважилася перечити за столом батькові.

– Фрідріху Варфоломійовичу, – не розгубився молодий чоловік, – я оце цілий вечір дивлюся на ваші нагороди і захоплююсь. Ветеран війни! В цьому слові є щось героїчне.

Фрідріх Варфоломійович якийсь час з підозрою розглядав молодого чоловіка. Зовні – такий собі столичний жевжик, пустушка. Чого йому треба від старого солдата?

Тим часом молодий чоловік розповідав, як його сусід по комунальній квартирі дядько Льонька, що воював на Першому Білоруському, навчив його багатьох речей, які йому хоч і не знадобилися у практичному житті, проте справили на нього глибокий світоглядний вплив. Фрідріх Варфоломійович слухав, поглядаючи спідлоба і недовірливо. І лише після того, як наш молодий герой продемонстрував уміння намотувати на ноги солдатські онучі, Фрідріх Варфоломійович відкинув вагання, ожив і розпочав довгу оповідь про своє фронтове життя. Його невдячна донька кілька разів намагалася урвати його палку промову, та не на того напала. Він настільки поринув у спогади, так натуралістично розповідав про танкову атаку, що нашому молодому чоловікові довелося лягти на підлогу разом з Фрідріхом Варфоломійовичем і проповзти «на пузі» десять метрів аж до кухні і, опинившись під величезною шафою, що загрозливо хиталася на трьох з половиною ніжках, уявити себе під справжнім танком.

– Ну як, хлопче, наклав у штани? – іронічно сказав Варфоломійович, похитавши над ним шафою.

– Майже, – признався молодий чоловік.

– Отож-то. А я в першому бою наклав. Розумієш?! Я це запам'ятав на все життя! Лежу весь у гімні і плачу. Ех, – махнув рукою ветеран, – ви, молоді, все одно нічого не зрозумієте!

– Я розумію, – обтрушуючи костюм, сказав молодий чоловік. – Я Вас прекрасно розумію!

Ви, дорогий читачу, напевне, дивуєтеся, чому такий сучасний столичний пан, як наш герой, докотився до того, що пішов на поводу в старого ветерана, котрий імітував танкову атаку? Хочу вас запевнити: це він робив, хоч і свідомо, дізнавшись про те, що Варфоломійович очолює районну організацію ветеранів «Перемога», але й із непідробним задоволенням. У будь-якому чоловікові сидить воїн, який час від часу нагадує про себе навіть найінфантильнішій особі чоловічої статі. Наш герой пішов навіть наперекір власній печінці й принципам і випив з Варфоломійовичем на двох пляшку горілки. Більше того, старий солдат дозволив юному другові називати себе просто Варфоломійовичем і звертатися по-фронтовому на «ти».

Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна була трохи стурбована. Адже в її плани не входили фронтові спогади. Натомість у її списку було колективне виконання пісні, в якій немовби вона полюбила молодого скрипаля, далі список продовжували солодкий стіл і романтична прогулянка вечірнім містечком під ручку. Однак батя поламав усі її плани. Але вона не наважилася суперечити йому, щоб він, бува, не уявив себе ще й у рукопашному бою.

Тож так сталося, зовсім несподівано для всіх, що молодий чоловік заночував у завбібліотекою. І звістка про це знову ж таки облетіла все містечко. Щоправда, молодий чоловік провів усю ніч з Фрідріхом Варфоломійовичем у його «землянці» (так називалася кімнатка ветерана у літній кухні), роздивляючись фронтові фотографії і співаючи фронтових пісень. Але Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна на цій деталі не акцентувала увагу, коли, закотивши очі під лоба, «по секрету» розповідала новину манікюрниці Тані – головному поширювачу міської інформаційної інфекції.

Молодий чоловік, поки що не підозрюючи про те, що вже говорять про нього у місті, повернувся в готель і проспав аж до обіду. Виконавши синівський обов'язок по телефону в обідню пору, він знову повернувся в готель і проспав майже До кінця робочого дня. Оце «майже» його врятувало. Річ у тім, що наш герой був людиною забобонною, і, за його особистим забобоном, усі справи слід було починати саме в понеділок.

Хочу вам сказати, що звичка починати все в понеділок дуже мудра. Уявіть собі, всі на понеділок не планують нічого серйозного, а вн запланували. І поки всі вони ще теляться, щоб у вівторок усе почати, а ви – бац! І все швиденько зробили. Поперед батька – і прямісінько в пекло! До речі, наш герой