Іван Іванович Кірій - Голодна весна

– Знову сіль лизав? – повертається до мене. – Сидів біля вікна й лизав?

Я мовчу. Бо що казати, коли вона знає про цю мою погану звичку.

Зітхнувши, мати обняла мене за плечі, прихилила до себе й журно сказала:

– Не роби більше цього, синку. Сіллю голоду не вгамуєш. – Потім звеліла: – Шукай молоток, поб'ємо макуху.

Ми побили шмат макухи на полу, загорнувши її в стару полотняну хустку, якою колись накривали хліб на столі, щоб не розсипалась, не впала додолу жодна крихітка, вмостились на припічку й стали вечеряти. Гризли, жували ті кавалки макухи, випльовували в руку колюче лушпиння. У мене аж щелепи заболіли, але я вперто жував те спресоване в олійниці соняшникове місиво, ковтав його й знову гриз, щоб жувати й ковтати. Макуха була олійна, й від цього дерло в горлі, та я не зважав. Мені хотілося швидше вгамувати голод, щоб перестало смоктати під грудьми, зникли болі в шлунку.

Їли ми ту макуху мовчки, жадібно і напевне могли б з'їсти отой нещасний кілограм, та мати раптом згорнула кілька чималеньких шматочків у хустку, зав'язала й мовила:

– Нехай це на завтра.

Я не став заперечувати, бо розумів, що й завтра захочеться їсти. І, мабуть, уперше в житті подумав, як погано влаштована людина: щодня повинна їсти, та ще й тричі на день. А як би було добре, щоб, скажімо, наївся раз гарненько – і днів зо три не хотілося.

Поклавши вузлика з недоїденою макухою на стіл, на те місце, де колись завжди лежала у нас хлібина, мати вернулася до мене, сіла на припічку й тихо мовила:

– Ось ми хоч макухою повечеряли, а як там наш бідний батько. Може, й голодний ліг спати? – І з очей її викотилось по сльозині, й попливли двома струмочками на щоках.

Я одразу ж став заспокоювати матір:

– Якже, їх повинні там годувати…

– Нас тут з тобою дуже годують? – витерла сльози мати. – А там… Та давай спати, бо я так накрутилася за день віялки, що й рук не чую, і голова від того крутіння макітриться.

Я з співчуттям подивився на матір – нелегко дістався їй той кілограм макухи.

Полягали ми на печі, і мати заснула одразу ж, як тільки загасила каганчик. Стомилася на роботі, це ж не жарт – цілісінький день крутити віялку та вергати лопатою зерно.

А я довго лежав із розплющеними очима, втупивши їх у стелю. Мені не хотілося спати, бо передрімав перед вечором, перебив собі сон.

Лежав і думав про свого батька. Думав і згадував…

Розділ другий. СПОГАД ПРО БАТЬКА

З самого малечку я називав своїх батьків по імені. Батька – Іваном. Матір – Тетяною. І обох – на ти. Коли батько заходив знадвору до хати, я питав: «Іван, де ти був?» А коли мати збиралася виходили з хати – цікавився: «Тетяно, куди ти йдеш?» Вони відповідали, і я вважав, що так і повинно бути. Бо так, на ім'я, їх називали наші сусіди, часто заходячи до нас, молодші батькові брати і сестри, а мої дядьки й тітки, дід і баба.

Та найбільше я, мабуть, звик звертатися так до батьків через вечорниці, на які збиралися до нас довгими зимовими вечорами хлопці з дівчатами, молоді чоловіки з жінками. Постійно ходив на них наш сліпий сусід, дядько Іван Йосипович, великий жартівник і вигадник всіляких розваг.

Людей збиралася повна хата. Червонощокі з морозу дівчата й молодиці, в кожушанках і сачках, жваві хлопці й поважні, з вусами, чоловіки в кожухах, кожушках та суконних піджаках. Від дівчат і молодиць пахло коров'ячим молоком і конопляними мичками, а від хлопців і чоловіків махоркою, сіном і дровами, а ще трохи кінською та коров'ячою шерстю – порали худобу на ніч.

Усі, хто заходив у хату, роздягалися, складали свій холодний знадвору одяг у купу на полу, а самі розсідалися на лавах попід стінами, за столом, на полу й припічку, на пахучій житній соломі біля печі, яку батько вносив у хату на ніч, нею мати топила вранці. На соломі сідали переважно парубки, щоб бути ближче до дверей, коли захочеться покурити.

Спершу, як завжди, прибулі на вечорниці ділилися сільськими новинами, своїми й чужими, пригодами, жартували, сміялися. І всі в розмовах та жартах називали один одного на ім'я, зверталися так і до батька та матері. Я чув це, лежачи на теплій печі під комином, і вважав, що й мені їх можна так називати.

Потім, після новин і жартів, відбувалася репетиція, учасники сільського хору розучували нові пісні, повторювали старі. Керував хором сліпий Іван Йосипович, натоптуватий, лисий, в темних окулярах. Він завжди витягав з кишені камертон, ударяв ним об ніготь на великому пальці лівої руки, притуляв до вуха, слухав і тоді командував:

– Ну – почали! До-ре-мі-фа-со-ля-до. Раз, два, – і за третім разом махав рукою з камертоном.

Хор дружно починав пісню, і від дужих чоловічих голосів наша невеличка гасова лампа-п'ятерик, що висіла над столом під сволоком, починала блимати, й здавалося, ось-ось погасне. Мене це лякало, і я гукав з печі батькові (вони з матір'ю теж співали в хорі):

– Іване, тихіше співайте, бо лампа погасне!

Всі в хаті весело сміялися з мене, а батько заспокоював:

– Не бійся, не погасне.

Скільки пісень я переслухав на тих репетиціях. Нових і старих. Сумних і веселих. Ніжних і задушевних. «Стоїть гора високая», «Ой піду я лугом», «Од Києва до Лубен», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». Від них мені ставало так гарно на душі, так тепло, що я розчулювавсь, аж сльози виступали на очах.

Після співанки хористи відпочивали кілька хвилин, чоловіки виходили в сіни покурити, і вечорниці продовжувались. Батько діставав із-за ікон стареньку, зачитану книжку, вмощувався на покуті й починав читати. Читав голосно, на всю хату, щоб чули всі, хто сидів на полу і біля порога.

Я дуже любив слухати, коли батько читав, і запам'ятовував усе, про що писалося в книжці. Знав я і про Макара Чудру та стареньку Ізергіль, про Марка Проклятого і Тома Сойєра з Геком Фінном, про Чіпку і Миколу Джерю, про бабу Палажку з бабою Параскою та про Андрія Волика з Меланкою. Слухав за комином усе, що читав батько, а коли не витримував і засинав, то питав його на другий день уранці:

– Іване, а до чого ти