Мор Йокаї - 20 000 років під кригою

прикладом закружляла в танці вся придворна громада і танцювала без упину, поки я вигравав. Потім ведмеді підійшли до мене з поздоровленнями й, коли б мали хвости, то й ними помахували б вдячно. Ведмежий володар так розчулився, що обійняв мене, аж ребра мої затріщали (на цей час хлороформ уже вивітрився з моєї шуби). Ведмедище посадовив мене на мотузяний престол, сам сів з одного боку, з другого примостилася Бебі.

Але я не звертав уваги на ці ознаки доброзичливості — я ламав собі голову над розв'язанням практичного питання. Я міркував так: ці тисячі білих ведмедів не можуть тут, на Північному полюсі, жити самим лише повітрям. А тварини, м'ясом яких вони могли б поживитися, рідко потрапляють у ці краї. Правда, щороку три місяці ведмеді бенкетують — китолови кидають тут м'ясо виловлених китів. Але що ж вони їдять протягом останніх дев'яти місяців року?

Певно, природа — а вона дбає про все — наповнила для ведмедів невичерпні склади, величезні крижані комори, в яких допотопні звірі лежать законсервовані в льоду. Це стверджується конкретним прикладом: адже є скелет величезного мамонта в петербурзькому музеї! Цього мамонта було знайдено в одній з сибірських льодових печер саме білими ведмедями. На той час, коли про нього довідалися люди, на скелеті лишилася тільки половина м'яса, і це м'ясо було свіже.

Отож я і міркував собі: коли освоюсь з білими ведмедями настільки, що вони поведуть мене до тієї льодової комори, з якої їхні предки і вони самі, тяжкою мукою відгрібаючи лід з похованих скарбів м'яса, живилися досі, тоді я за допомогою кайла й пороху влаштую їм добру гостину — щодня в них буде свято. Та й для мене вистачило б м'яса аж до старості. На цій Землі Франца-Йосифа повік не було б загрози голодної смерті — не те, що між Дунаєм і Тисою.

Мої ведмеді повинні повести мене туди.

Та, можливо, не тільки поведуть, але й повезуть!

Можливо, вдасться їх запрягти до саней, як запрягають собак, і ми помчимо тоді з швидкістю поїзда!

Щоб здійснити цей план, потрібно бути непоганим дипломатом. Бо коли людина має справу з ведмедями, то найперше мусить подбати, щоб вони повірили, що людина піклується про них, про їхній добробут, а не керується корисливими інтересами.

Головне, треба було навантажити сани (на цих санях експедиція здійснила шістдесятиденну подорож у напрямку до Північного полюса) всім необхідним для реалізації моїх планів. А на кораблі було що взяти. Мав я клопіт з цікавістю моїх нових друзів, бо вони кидалися на кожний новий предмет. Марципан за будь-яку ціну хотів розкусити зубами прилад для вимірювання висоти небесних тіл. Певно, думав, що то великий горіх. Але коли я виніс телескоп, ведмеді розбіглися хто куди. Марципан з переляку забрався аж на верхівку щогли. Бідна Бебі дарма гналася за ним — видертися на щоглу не змогла, бо їй перешкоджали зимові рукавиці. Коли все було навантажене, довелося міркувати, як рушити з місця.

Відомо, що корабель «Тегетгоф» застряв у верховинах великих криг, заввишки з гору. Корабель стирчав носом догори, і палуба утворила схил, по якому легко можна спуститися на санках. Від корабля до підніжжя льодової гори вже були прокладені вузенькі доріжки. По них не важко вести санки, тільки треба, щоб хтось сидів спереду й кермував ногами.

Я знав, що ведмеді, як і мавпи, всім цікавляться, все наслідують, і тому був переконаний, що коли почну спускатися на санках з корабля, то мої співвітчизники зразу ж теж посідають у сани. Так і сталося. Тільки-но сани рушили, як на першому ж повороті за кораблем у них уже було повно ведмедів. Володар сидів позаду мене, схиливши голову на моє плече, а Бебі аж мурчала, захоплюючись швидкою їздою.

На рівнині сани зупинилися. Володар подумав: це тому, що набралося забагато пасажирів, і кількома ляпасами зігнав з саней своїх підданців.

Я стежив, котрий саме ведмідь діставав ляпаса від Марципана. Того і я хапав за вухо, брав нагайку і добре нею шмагав. Коли ведмідь смирнів, я одягав йому на шию упряж, у яку звичайно впрягають собак. Так мені вдалося впрягти у сани вісьмох чудових ведмедів. Я плигнув на сани, ляснув батогом, і вісімка вихором помчала нас льодовим полем. Король від радості аж ревів, а Бебі підстрибувала в санях і задоволено скавуліла.

Решта ведмедів бігла за нами — хто наввипередки, хто позаду за саньми — немов почесна варта.

Мої сподівання, що ведмеді домчать сани до своєї домівки, справдилися. З швидкістю двадцять англійських миль на годину ми наближалися до миса Ціхі. Це добра прикмета. Виходить, що скарби Землі Франца-Йосифа лежать на угорській території.

При чудовому північному сяйві ми прибули до розкішного крижаного палацу, вхід у який був на високому стрімкому схилі. І тут саме якнайкраще відзначилися мої коники: тільки вони могли видряпатися на цю крижану гору — іншим тваринам це було б не під силу.

На схилі гори чорніла висока, в ріст людини, печера. В таку печеру і сани можуть увійти. Вторована стежка, що вела далі, підтвердила мої здогади про те, що наш поїзд наближається до табору всього ведмежого племені. А коли я глянув з гори в сусідню прірву, то переконався, що знайшов місце, яке шукав. На дні цієї прірви лежали кучугури обгризених кісток первісних тварин. Між ними я впізнав кістяки первісного зубра й північного оленя.

Та перед тим, як увійти в печеру, зробімо невеличкий відступ і з'ясуймо, як виникла ця печера, як потрапили до неї первісні тварини.

Мамонтів знаходили в кризі Льодовитого океану. Але відомо, що цей первісний слон жив у тропічному поясі й живився травою. Тут же тільки лід, трави немає. Отже, виникає питання: як потрапив мамонт у лід, або як насунувся лід на мамонта?

На це нелегке запитання я відповів так.

В часи пліоцена (Plyocene) кора Землі ще дуже коливалася — то піднімалася, то западала. Та й у пізніші часи помічали коливання земної кори в Пуццуолі. В цьому італійському містечку храм Юпітера спочатку поринув у море, а потім піднявся з нього. Морські тварини, що проникли між мури, були доказом того, як глибоко опускалася церква в море. При опусканні земної кори налякані тварини шукали порятунку й тікали на ту частину Землі, котра здіймалася найвище. Інстинктивно ховаючись від жахів, що коїлися на поверхні Землі, тварини забиралися в гірські нетрі.

Отже, ми