Ігор Маркович Росоховатський - Ураган
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ти знову все ускладнюєш, старий. Все було набагато простіше і безсоромніше. Тобі образливо й гірко це визнати, бо тоді довелося б інакше думати про жінку, з якою прожив стільки років. Ти довго жив самотньо на пустельній планеті з оранжевими пісками. Всі ті роки ти створював в своїй уяві образ жінки, з якою б тобі не було самотньо в чорному, порожньому космосі, всіяному дірками. Їх ще називали зірками, бо крізь них линуло світло. Тобі пощастило створити жаданий образ, тобі стало не так самотньо. Коли ти прилетів на Землю і зустрів дівчину, то спочатку викликав із своєї пам’яті образ, а потім уже подивився на неї й швиденько відвів очі. Якби ти зробив це не так швидко, то помітив би, що вона зовсім не відповідає образові, створеному твоєю уявою. А тобі не хотілося цього помічати. І ти навчився вчасно переводити погляд з реальної жінки на уявну. Ти робив це кілька років і будував дім, за стінами якого ховався від самотності. Але коли прийшов Віктор, ти побачив, якою була ця жінка насправді. То хто ж тебе зрадив — Наталка чи власна уява? Вона зраджувала тебе багато разів і рятувала теж багато разів. Вона побудувала і той дім. Вона рятувала тебе насамперед од найгіркішого, що переслідує людину, — від самотності. Вона була твоїм найпершим другом і заклятим ворогом. Ти повинен був оволодіти найрідкіснішим і найважчим умінням — вчасно кликати її і вчасно проганяти. Якби ти навчився цього, твій дім лишився б твоїм. Пам’ятаєш його?”
Петрові здалося, що голос пролунав насправді. Здалося? Кому треба, щоб він пригадував свій дім? Що тут може бути пов’язане з домом? І що саме треба згадувати, адже дім — це не просто кімнати, письмовий стіл, стереокартина із шматочком моря…
Петро простягнув руку. Здалося, що він у себе вдома і може доторкнутися до стіни, на якій висить картина. Він справді торкнувся стіни — гладенької, теплої, схожої на стіни його будинку. Петро відчув себе впевнено, затишно, випростався на своєму ложі й задрімав. Він пригадав худого, сердитого чоловіка в сірій формі космічних метеослужб. То був Зам — заступник начальника управління. Ще до того, як переступити поріг його кабінету, Петро постарався зібрати якнайбільше інформації про цю людину. Він дізнався, що Зам не дуже розумний, дуже впертий і надзвичайно не любить хвальків. Тому Петро почав своє прохання з вихвалянь. Ретельно перерахував заслуги й не забув підкреслити, що терпіти не може чиновників із управлінь. Він бачив, як червоніє обличчя Зама, і задоволено всміхався.
Петро задумав цей лід конем у кабінеті Рона, коли прийшов просити про призначення на корабель, що стартував на Арс. Рон зніяковів, почав казати про перевантаження при посадці на планету, про магнітні бурі. Він говорив дуже швидко, не даючи співбесідникові вимовити слова. Тоді Петро скинув з його столу кілька карт і, поки Рон піднімав їх, сказав:
— Не крути, Роне. Скажи відверто, вважаєш мене не готовим для такого польоту.
— Ну-ну, навіщо так… Просто тобі треба відпочити.
Рон довго викручувався від прямої відповіді, поки Петро не нагадав, що йому загрожує призначення на метеосупутник. Рон відразу пожвавішав:
— Поздоровляю, старий, відповідальне місце. Кого ж, як не тебе, з таким досвідом…
А потім на всі докази Петра відповідав:
— Принеси мені довідку, що тебе не призначають на метеосупутник. Інакше не можу, не маю права.
Він же добре знав, що Петрові не відмовлять. Тоді Петро й придумав отой хід. Він прийшов до Зама і сказав:
— Я заслужений командир корабля. Не те, що якась там кнопка з управління. Я брав участь у найнебезпечніших експедиціях. Мені ніхто ніколи ні в чому не відмовляв.
Він спокійно стежив, як червоніло обличчя Зама. А потім зауважив:
— Тепер мені набридло літати. Я дізнався, що є місце на метеосупутникові. Ви ж мені не відмовите?
Петро не може без сміху згадувати, як Зам вимовив довгождане “місце зайнято!”.
— Ви не смієте, я скаржитимусь! — закричав Петро.
— Будь ласка! — кинув у відповідь Зам.
— Тоді напишіть на моїй заяві, що ви відмовляєте, — сердито сказав він, подаючи заздалегідь приготовлений папір.
Петро сміється, і в нього виникає відчуття, що хтось сміється над ним і його сміхом.
Він вдивляється в глиб печери і бачить там щось схоже на письмовий стіл — точнісінько такий, як він залишив дома. Петро повільно підводиться і прямує до столу. Він ще не роздивився його, але вже знає: то виступ, схожий на його стіл.
Петро сідає біля “столу” на другий виступ із спинкою — “крісло”, дістає тюбик з НЗ, висмоктує залишки пасти, допиває воду з фляги.
Раптом у його мозку починає звучати: “Небезпека! Небезпека!” Петро хапає променемет і кидається до виходу з печери.
“Не виходь. Убий його звідси!” — наказує голос. До печери наближався урав. Тільки тепер він не один. За вожаком іде все стадо. Їх дуже багато.
Петро вмикає зброю. Урави швидкі, але промінь спопеляє звірів і все, чого торкнеться: каміння, кущі. Сумнівів у Петра немає, адже він убиває не ради себе, а ради свого Дому. А чого тільки не зробиш ради нього?
Петро був щасливий. Він захистив себе і свій Дім. Свій справжній Дім, безпосередньо з’єднаний тисячами живих ниток з його серцем, з його мозком. Що він вартий без гвого Дому? Самотня немічна билина, якій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ураган», після закриття браузера.