Олександр Власюк - Казки Лірника Сашка

вип’є око горілки (це, хто не знає, велика гранчаста пляшка, трошки менша за літр), з’їсть цілу хлібину, а потім закусить нечищеним оселедцем, та ще й на додачу зжує добрий жмут сіна — той за все це нічого не платить. Але все те — і горілку, і хліб, і оселедець, і сіно — треба з’їсти без помочі рук! А хто щось не доїсть, чи не доп’є, чи рукою притримає — той платить Лейбі втричі більше.

І почалися у нашій корчмі змагання!

Що вже дядьки пробували на дурничку в жида виграти! Але — зась! Хто горілку вип’є, то не зможе з’їсти, хто хліб з’їсть, а решту покине, хто рукою мацне притримати — усі Лейбі гроші віддавали.

Уже і з сусідніх сіл чоловіки про те довідалися — приходили свого пияцького щастя спробувати, та всі корчмареві хитрому втричі платили.

Хто тільки не пробував — усі програвали. Сидять чумаки та й журяться: невже серед нас немає молодця, щоб у жида виграв? А той тільки сміється та карбованці рахує.

Аж якось Іван Гиба — чоловік великий і дужий, що Лейбі програв кожуха і новісіньку сорочку, згадав, що на хуторі за Дерижполем живе такий собі Пудик. Як там його насправді звали, ніхто і не пам’ятав. А Пудиком назвали, бо, кажуть, міг він за одним разом пуд з’їсти. До корчми не ходив, бо жінка не пускала, — колись він п’яний з корчми вертав, та заснув на межі, а ноги вклав на межовий камінь. Якраз ішов циган із Сорокотяг у Конелу, та бачить, що добрі чоботи, та давай стягати.

А Пудик ще й приказує:

— Добре, жінко, давай роззувай чоловіка, бо щось я втомився, у корчмі п’ючи.

Так відтоді Пудик до корчми не показувався.

Розказав Гиба про Пудика, і вирішили чумаки по нього сходити і в корчму привести, бо більш нема кому в корчмаря виграти. Пішли Іван Гиба, та Семен Сорока, та дядько Тимухтей, взяли Пудика за чемери — і як був він у сорочці і штанях, так до корчми і притягли городами, щоб жінка не побачила.

Стоїть Пудик, низенький, товстенький, сорочка дьогтем вимазана, щоб воші не кусали, а Лейба сміється з нього і на стіл виставляє горілку, хліб, нечищеного оселедця і великий жмут сіна.

— Ну гляди, — каже, — як з’їси все, то я навіть червінця тобі дам, та ще й дядькам кожухи поверну. А не з’їси — то твої воли заберу, бо ти вже останній, хто тут не був, і взяти у вас уже нічого.

Пудик наче і не хотів на те приставати, та хлопці змусили. Взяв Пудик зубами пляшку, ліг на шинквас і давай цмулити. А як випив — допався до хліба: спочатку четвертинку, потім третинку, потім півхлібини, а там уже і цілий ум’яв.

Лейбі лячно стало — де це бачено: їсть, як за себе кидає?! Тут уже і Сара з дітьми виглядає: що це за біда — так і програти недовго!

А Пудик уже оселедцем по столі возить — тільки луску випльовує! Лейба бачить, що горе йому, та давай Пудика клясти-проклинати, щоб роботу його тяжку перебити:

- І куди ти його пхаєш, як у мішок?! Що ти його жереш, як свиня? Куди воно тобі дівається? Хіба можна, щоб людина так глитала?!

Уже і Сара з дітьми Пудика клянуть на чім світ стоїть:

- А щоб ти вдавився, дурний мужик! А щоб тебе підняло, перекрутило та об землю гепнуло!

Пудик не слухає та оселедець дотереблює. Уже і хвостика вжував! Лишилося ще сіно. Тут Лейба трошки заспокоївся, бо де це бачено, щоб людина сухе сіно жувала, та ще й такий великий жмут?

А Пудик дістає з кишені кремінь і кресало — як викреше вогню, як підпалить те сіно! Спалахнуло воно, вмить попелом стало — Пудик тоді його гарненько зі столу язиком злизав!

Лейба з досади і каже Пудику:

- Щоб тобі від тої їжі та черево луснуло!

А Пудик і відповідає:

- Черево не дерево — далі сорочки не піде!

Перехитрував-таки Пудик корчмаря, довелося Лейбі віддавати одежу дядькам, а Пудику — червінця.

Коли б ми так до роботи, як до їжі та гулянки, то багатших за нас не було б на цілому світі! А горілці — цур та пек.

Як їв — то впрів, а як робив — то змерз!

КАЗКА ПРО ШЕВЦЯ ВІНИКА, СМЕРТЬ, ЗОЛОТИЙ ПЕРСТЕНЬ І ДОЛЮ

Жив-був у нашому селі Сабадаші недалеко від Бузівки, через річку від Зеленого Рогу якраз навпроти хати кривої Ганьки, через межу від попа бідний чоловік Тимухтей. Всього багатства у нього було — коник, корова та руки роботящі. Жив він собі з жінкою, любив її, а тут Бог послав йому дитину — сина.

Покликав Тимухтей повитуху. А та, як ішла до них у хату, то заглянула знадвору у віконечко. А як подивитись у вікно, коли дитина народжується, то можна побачити долю цієї дитини. От прийняла повитуха немовля, скупала його, а від грошей відмовилась. Тільки сказала:

- Нічого мені не платіть, а лиш покличте мене на весілля, коли цей хлопчик женитись буде. Хай яка я стара, немічна буду, а все одно покличте.

Поніс Тимухтей сина до попа хрестити. А перед тим був з попом за межу посварився, то піп вирішив Тимухтею відомстити і назвав хлопця Віником. А, кажуть, як назвеш людину, так вона і проживе. Хоча батьки кликали хлопця Веніаміном, а як був Віником, то і жив Віником. Перший штукар і жартун був на селі — щось як вигадає, як устругне, то хоч стій, хоч падай. Буває, сусіда їде з поля — сіно везе, то Віник і кричить з-за тину:

- Дядьку Йване! У вас он колеса крутяться!

Той і стає подивитися, що там крутиться, а Віник сміється, аж качається.

Або хтось спішить на ярмарок, то Віник біжить за ним вулицею та гукає:

- Ой, дядьку, стійте! Ой, стійте ж!

- А чого тобі? — спиняє той коней.

- Та ось у вашого воза дишель довгий. То я біжу, щоб об ваш дишель почухатись.

- А чухала б тебе лиха година, як я поспішаю, а ти мене задурно спиняєш!

Що вже батько Вінику не робив, що вже не сварив, що вже не бив — усе йому смішки та жарти. Вирішив батько віддати хлопця в науку