Курт Воннегут - Галапагос

міцне взуття та грубий одяг, бо їм доведеться не раз сходити на берег та ще й видиратися, мов полчищу амфібій, на скелі.

Бухту Дарвіна назвали на четь великого англійського вченого Чарлза Дарвіна, який п'ять тижнів вивчав Геновесу та кілька сусідніх островів у далекому 1835 році, коли він був ще двадцятишестирічним молодиком — на дев'ять років молодшим за Уейта. Дарвін працював тоді неоплачуваним природознавцем на борту судна її Величності «Бігль», що здійснювало п'ятирічну кругосвітню картографічну експедицію.

У присвяченій круїзу брошурі, яка покликана була залучити до подорожі скоріше любителів природи, ніж шукачів утіх, автори відтворювали власноручний дарвінівський опис типового галапагоського острова, взятий з його першої книжки «Подорож на судні „Бігль“»: «Перше враження досить-таки гнітюче. Нерівний чорний масив застиглої базальтової лави, помережений глибокими зморшками і потрощений величезними розколинами, повсюдно вкритий низькорослими, випаленими на сонці кущами, які майже позбавлені ознак життя… Над цією сухою поверхнею, розпеченою полудневим сонцем, стоїть спертий, пекучий дух, як ото коло гарячої грубки; нам навіть здалося, що від кущів іде неприємний запах…»

Далі Дарвін писав: «Уся поверхня… наче пропускає крізь себе, як сито, підземні випари; тут і там лава, ще бувши м'якою, здулася величезними пухирями; в інших місцях утворилимсь порожнини, їхні краї пообвалювались, і утворилися круглі западини з прямовисними схилами». Це дуже нагадувало, провадив Дарвін

«…ті місцевості в графстві Стаффордшір, де плавлять чавун».

На стіні за стойкою бару в «Ельдорадо» висів портретДарвіна, облямований полицями з пляшками, — збільшена репродукція гравюри на металі, що зображувала природодослідника вже не юнаком на островах, а зрілим, величним мужем яким він став у Англії, з пишною, немов різдвяний вінок, бородою. Такий самий портрет красувався на грудях безрукавок, що продавалися в кіоску і Уейт придбав собі дві. Саме такий вигляд мав Дарвін, коли, здавшись на умовляння друзів і родичів, озброївся нарешті пером та папером, щоб зафіксувати свої думки про розвиток життя в усіх його виявах, — беручи до уваги й себе. друзів і родичів ба навіть саму королеву, — доки воно досягло свого рівня в дев'ятнадцятому сторіччі. Так він створив науковий трактат, що справив найбільший вплив за всю епоху великого мозку. Той трактат зробив більше, ніж будь-який інший, щоб звести до загального знаменника все розмаїття людських суджень щодо добра і зла, успіху і невдачі. Саме так! І назва тієї книжки відбивала її немилосердний зміст: «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження обраних порід у боротьбі за життя».

Уейт ніколи не читав цієї книжки, та й ім'я Дарвіна нічого не означало для нього, хоч йому час від часу й щастило вдавати з себе людину освічену. Так, під час «Круїзу віку до витоків природи» він мав намір постати в ролі інженера-механіка з Мус-Джо, провінція Саскачеван, чия дружина нещодавно померла від раку.

Насправді ж його освіта завершилася на дворічних курсах з ремонту й експлуатації автомобілів, куди він ходив у своєму рідному місті Мідленд-Сіті, штат Огайо. Він жив тоді у п'ятих числом названих батька й матері, будучи, по суті, сиротою, бо став плодом кровозмісного зв'язку між батьком і дочкою, що разом і назавжди втекли з міста одразу ж після його народження.

Коли й сам він підріс досить, щоб утекти, то добрався на попутних автомашинах до острова Манхеттен. Там він подружив з одним сутенером, що навчив його мистецтву гомосексуаліста-повії, а також дрібним хитрощам на зразок залишення ярлика з ціною на своєму одягу, прищепив йому смак до любовних утіх де тільки можна і таке інше. А Уейт, треба віддати йому належне, був колись вельми гарненький.

Та коли краса його почала в'янути, він узявся за ремесло вчителя бальних танців в одній танцювальній школі. До танців він відчував природжений потяг, та й батько-мати, як йому розповідали в Мідленд-Сіті, були чудові танцюристи. Почуття ритму він, певно, успадкував від них. І саме в танцювальній школі він зустрів, спокусив і взяв за дружину першу з тих сімнадцяти, що досі значаться серед його «перемог».

В дитинстві Уейта часто жорстоко карали названі батько й мати — за все й заразом ні за що. Вони передбачали, що через своє кровозмісне походження він мусить стати моральним виродком.

І ось де цей виродок опинився тепер — в готелі «Ельдорадо», багатий, щасливий та життєрадісний, ладний іще раз випробувати своє мистецтво в боротьбі за виживання.

Між іншим, я, коли був підлітком, вирушив якось так само, як і Джеймс Уейт, у біга.

Англосакс Чарлз Дарвін, скромний і неупереджений джентльмен, бездоганний спостерігач і описувач природи, був у багатолюдному й багатомовному Гуаякілі героєм, бо саме він спричинивсь до туристського буму, завдяки якому в цьому місті й вирувало життя. Коли б не Дарвін, не було б ні готелю «Ельдорадо», ані судна «Баійя де Дарвін», ладного надати гостинний притулок Джеймсові Уейту. Як не було б і кіоска, де він так сміховинне вирядився.

Якби Чарлз Дарвін не проголосив Галапагоські острови чудовою лабораторією природи, Гуаякіль лишився б ще одним непримітним портом, спекотним і брудним, а острови цікавили б Еквадор не більше, ніж купи шлаку десь у графстві Стаффордшір.

Дарвін не приніс жодних змін на острови — тільки змінив думки людей про них. Ось яке велике було значення простих суджень у ту далеку епоху великого мозку.

Прості судження могли, по суті, не менш успішно керувати людськими діями, ніж переконливі факти, до того ж судження, на відміну від фактів, підвладні були раптовим змінам. Так, на Галапагоські острови вчора люди могли дивитись як на пекло, а сьогодні на них дивляться вже як на рай земний: Юлія Цезаря вчора могли вважати державним діячем, а сьогодні — різником; еквадорські паперові гроші вчора годилися, щоб купувати на них їжу, одяг та місце під дахом, а сьогодні — лише щоб вистилати ними клітки з канарками; наш Всесвіт учора міг бути породженням Господа Бога, а сьогодні — Великого Вибуху. І так далі, і таке інше.

А нині, внаслідок зменшення мозкової енергії, люди вже не ухиляються від головної справи свого життя й не впадають у чортовиння суджень.

Європейці відкрили Галапагоські острови в 1535 році, коли до них підійшло одне іспанське судно, що через шторм збилося з курсу. На островах тоді ніхто не жив, не знайшли й слідів людських поселень.

Те бідолашне судно не мало іншої мети, окрім того, щоб переправити до Перу єпископа Панамського, і для цього треба було лише не згубити з очей південноамериканського берега. У всьому винен той шторм, що погнав