Алессандро Мандзоні - Заручені

подій і характерів. Не жорсткій теорії, не канонічній схемі підкоряється мистецький твір, а сам художник відповідно до свого світобачення й естетичного чуття стає творцем нової художньої системи. Власне, ця думка — фундамент романтичної естетики. Сюжет драми може бути тільки історичний, вважає Мандзоні, однак ключ до його прочитання дає сучасність. Замість «системи класицизму» письменник пропонує інший термін: «історична система». Цей термін дав могутній імпульс не лише для становлення концепції італійського романтизму, а й для майбутнього його розвитку в проекції на реалізм.

Історичний факт, що ліг в основу драми Мандзоні «Граф Карманьйола», зафіксований в книзі швейцарського історика Жана Сісмонді (1773—1842) «Історія італійських республік». У драмі йдеться про Італію XV століття, розшматовану, як завжди, міжусобними війнами. Простий п'ємонтський селянин з Карманьйоли завдяки своєму військовому таланту став кондотьєром[3] у Міланському герцогстві й одержав від правителя титул графа. Але як чоловік чесний і непідкупний, він не міг примиритися з деспотизмом міланського герцога Філіппа Вісконті. Сподіваючися знайти державу, де панувала б законність та справедливість, граф перейшов під заступництво венеціанського дожа. Але дож був настільки підступний сам, що ні в чию чесність не вірив: запідозривши кондотьєра й звинувативши в зраді, він стратив Карманьйолу.

Ця драма в полемікою з так званою теорією «державного інтересу» Макіавеллі — теорією, що виправдує злочинну політику правителів інтересами держави, які насправді є звичайнісінькою сваволею влади (відлуння цієї полеміки можна знайти в трактаті Мандзоні «Про католицьку мораль», 1819). Мандзоні — як, зрештою, більшість прогресивних європейських письменників XVIII— XIX ст.— вважав, що історія — це втілення вищої волі, а не засіб досягнення чиєїсь суб'єктивної мети: в історичному процесі реалізується насамперед моральна ідея, й ціною великих жертв і зусиль людство будує ідеальний суспільний лад майбутнього. Тому жорстокість, підступність, деспотизм — тобто все, що зосередилось у понятті «макіавеллізм»,— не можуть привести до торжества справедливості. Така політика приречена за своєю суттю, оскільки вона йде всупереч Історії. А користь не можна протиставляти моралі — таким повинен бути закон буття людського суспільства. Порушення ж моралі призводить до загибелі передусім того, хто її порушує: сильна деспотична держава — олігархічна Венеціанська республіка, де таємний суд «ради десяти» засудив Карманьйолу до страти,— такою політикою «державного інтересу» і себе прирекла на занепад.

Гине Карманьйола. Страждає його друг сенатор Марко, змушений через політику ілюзорного «державного інтересу» відступитися від Карманьйоли. Та є ще одна мовчазна жертва в цій драмі — народ. З лихої волі честолюбних правителів стали ворогами венеціанці й міланці, тобто італійці, що споконвіку воювали між собою. Цей трагічний абсурд італійської історії — не на поверхні драми, але він є внутрішньою основою всіх драматургічних колізій.

Гостру за своїм звучанням драму «Граф Карманьйола» зустріли холодно: журнали відмовлялися її друкувати, в пресі не з'явилося жодного схвального відгуку. Сподобалася вона лише одному поетові — старому Гете (до драми Мандзоні він навіть написав передмову).

В 1822 р. була надрукована ще одна історична драма Мандзоні — «Адельгіз». Значною мірою створена вона під впливом нової історіографічної школи, що виникла в 20-і pp. XIX ст. у Франції і, зокрема, під впливом теорії молодого вченого-історика Огюстена Тьеррі (він належав до кола паризького друга Мандзоні Клода Фор'єля). О. Тьєррі доводив, що феодальний лад у Франції та засновані на ньому консервативна структура управління й система соціального гноблення зумовлені германським завоюванням.

Для Італії ця проблема стояла ще гостріше. Германські племена не раз витоптували Італію,— ця історична ворожнеча була прадавня і невигойна. Роздуми над історією змусили Мандзоні повернутися до VI ст. В 568 р. Італію завоювали лангобарди (від них і походить назва Ломбардія). Панування «північних варварів» — лангобардів, а разом з ними саксів і свевів,— тривало понад два століття: в 773—774 pp. франки на чолі з Карлом Великим розгромили королівство лангобардів. «Визволитель» Карл теж поділив Італію між своїми родичами, між вельможами та монастирями і, зрозуміло, запровадив власну систему управління. А народ залишився, як і був, у рабстві. Глухо й монотонно звучить у кінці третьої дії хор — він співає про те, що під подвійним ярмом ще нижче зігнеться народ, «який позбувся й імені свого...».

З XIX ст. Мандзоні кинув погляд на VI—VIII ст. італійської історії. І що ж змінилося? Нічого: були лангобарди, їм на зміну прийшли «визволителі» франки — від австрійського чобота визволив французький багнет. Варто було лише відхилити жорстоку маску давньої історії, як з-за неї з'явилася зловісна гримаса історії сучасної. Знову ж таки вихід один: свободу Італії не принесуть іноземці — вона мусить вибороти свою незалежність сама.

Драми Мандзоні «Граф Карманьйола» та «Адельгіз» зіграли велику роль і в становленні нового італійського театру, і в розвитку національно-визвольного руху. Політичні й моральні проблеми, які вирішував Мандзоні у своїх історичних драмах були дуже близькі й болючі для його сучасників: трагедії давньої Італії допомагали збагнути, яким повинно бути обличчя нової, відродженої Італії.

Світову славу приніс Мандзоні його роман «Заручені» — перший історичний роман в італійській літературі. Завдяки цьому твору італійський романтизм, не втрачаючи своєї самобутності, перестав бути явищем суто національної культури, а став одним з найвищих досягнень загальноєвропейського романтизму.

Роботу над твором Мандзоні розпочав у 1821 р. Це був тяжкий час. Повстання карбонаріїв у Неаполі (1820) та П'ємонті (1821), що підняли на боротьбу всю Ломбардію, закінчилися кривавим розгромом. Сталися заворушення в Тоскані, Романьї, Пармі, Модені, спалахнула революція в Туріні. Почалися репресії. Австрійці особливо лютували в Мілані. Були заарештовані друзі Мандзоні — карбонарії Федеріко Конфалоньєрі, Луїджі Порро, П'єтро Марончеллі. Джованні Берше мусив виїхати з Італії. Бунтарський журнал «Кончільяторе», авторами й співробітниками якого були всі ці талановиті італійські романтики, був розгромлений австрійськими властями. Головного редактора журналу — відомого письменника Сільвіо Пелліко — посадили в одиночну камеру фортеці Шпільберг (пізніше він напише відому в усій Європі книгу — трагічний щоденник «Мої тюрми»). Багато в'язнів було засуджено до страти (Федеріко Конфалоньері, Джузеппе Арконаті, Ермес Вісконті, Джордо Паллавічіно), а потім смертний вирок їм замінено на довічне ув'язнення.

Встановили нагляд і за Мандзоні. В австрійських досьє він фігурував серед лібералів, запідозрених в антиурядовій революційній змoвi. Працювати в Мілані Мандзоні вже не міг, отож він виїхав на свою віллу в Брузульйо. Там, на березі озера Комо, й були написані перші сторінки національної епопеї.

Мандзоні з головою поринув у найріднішу свою стихію — історію. Працював натхненно, захоплено,— це був основний твір його життя, в якому він втілив свої думки і про минуле Італії, і про її майбутнє.

Дія