Володимир Львович Єшкілєв - Побачити Алькор

— На жаль, у деяких аспектах ситуація за останні двісті років мало змінилася.

— А в деяких інших аспектах, — Лавр зробив наголос на слові «інших», — ситуація дуже помінялась. Кардинально.

— Можливо. Якщо хочете знати, особисто я був проти таких пересторог. Я інформований щодо можливостей сучасної техніки. Але, повірте мені, Лавре Станіславовичу, в деяких старомодних підходах є певна рація. Ми називаємо це «покрити Храм ззовні». Така у нас традиція безпеки. Традиція дуже давня і шанована.

— Гаразд, — махнув рукою Лавр. — Покривайте собі, якщо ви вже все узгодили з шефом. Мені, я вам скажу, до клієнтських приколів не звикати. Ваші гроші — ваші правила.

— От і добре, — підвів риску Корецький, повертаючи кермо. Peugeot виїхало на трасу і рушило, набираючи швидкість, на захід.

Розділ 2

Мармура ще вчилась у школі, коли татова помилка загасила сонце на чиновницькому небосхилі їхньої родини. Тоді тато мав казати доповідь на високій нараді, у присутності Президента і міністрів. У тій доповіді був один підступний абзац. Себто не просто абзац, а повний абзац. Ось такий:

«Ресурсною специфікою ґрунтового покриву району є те, що тут зустрічаються три типи ґрунтів: опідзолені чорноземи, сірі опідзолені ґрунти та глибокі малогумусні чорноземи».

Словесну «міну» із двома «опідзоленими» тато зауважив і тренувався вимовляти ту «міну» правильно. Він спочатку облизував зуби, ніби задаючи язику гімнастичну вправу, випинав ретельно поголене підборіддя, а потім впевнено і дзвінко промовляв: «Недоопідзолені, опідзолені і переопідзолені ґрунти!» Це виглядало переконливо, тому і Мармура і мама нічого поганого не передчували. Але все вийшло на гірше і на тій високій нараді замість літнього бджолиного «дз» тато вимовив природніші звуки. Президент насупився і похитав вухами-варениками, а міністр щось записав до блокнота із золотим відрізом. Напевне, щось несхвальне, тому що за кілька днів тата зняли з посади. Зазнавши кар'єрного краху, він уперше прийшов з роботи без краватки. Не виймаючи руки з кишень, тато плечем штовхнув двері, зайшов до туалету і довго звідти не виходив. А коли вийшов до вітальні, то побачив, що перелякана Мармура сидить на дивані, підібравши під себе довгі загорілі ноги.

Він майже хвилину мутно дивився на доньку, а потім сказав:

— Ти теж станеш курвою, як і твоя мама. У вас у всіх між ногами фізика, а не релігієзнавство.

З того часу в родині Мармури почали економити і боротись з мурахами, які у дощові дні атакували кухню і ванну кімнату. Крилаті мурахи літали кухнею, а мама ганяла за ними, пшикала на комах «рейдом» і наспівувала з «Фабрики»: «Исполняет все желанья, вот такая золотая». Іноді і Мармура долучалась до полювання. Вона чавила мурах миючою губкою. Їй здавалося, що коли мураху чавити м'якою зволоженою губкою, то мурасі не так боляче. Боротьба з мурахами під «Фабрику» тривала три літа, а на четверте у Мармури з'явилася подруга, яка називала себе Беконті, хоча насправді її звали Інною. Беконті охоче піддавалась черговій молодіжній моді, тому ходила в чорному і вважала себе неформалкою. Вони з Мармурою могли годинами з'ясовувати, хто саме з їхніх знайомих і напівзнайомих нефорів «тру», а хто «не тру». У Мармуриній бібліотеці з'явилися томики Блаватської і «Некрономікон». Як і Мармура, Беконті жила в нетрях промислового району, але якось так склалося, що вона тусувала у старшій компанії, де дівчата не повинні були відмовляти хлопцям. Мармура не поспішала переходити до старших; жодний із тамтешніх хлопців їй не подобався. А ставати технічно дорослою просто так вона вважала нижче своєї тру-гідності.

У Мармуриній тусівці пиво теж споживали, але не захоплювалися. Зате там цінували кольорові солодкуваті напої з хімічним присмаком. Нащадок буржуйського роду Едік приносив їх у спеціальній жовтій торбинці, поділеній на чотири відсіки. В кожний входила одна пляшечка. Компанія збиралася в цегляному лабіринті заводського довгобуду. За традицією, кожний приносив щось їстівне, вкрадене з домашнього холодильника. Віка завжди приносила шматки сирної запіканки, акуратно загорнені в червоні столові серветки, Памперс — майонезні салати у півлітрових слоїках, Марта — що трапиться, а Мармура постачала до тусні переважно м'ясні вироби, коронним із яких уся компанія вважала домашню шинку. Все це апетитно споживалося на свіжому повітрі, під заспокійливе тріскотіння вогнища, на якому можна було б насмажити шашликів і шпікачок, але всім було впадлу займатись такою фігнею.

Того липневого вечора жовта торба спорожніла якось занадто швидко. Едік з Вікою скинулися і послали Памперса ще за двома пляшками. Проводжаючи його поглядом, Марта раптом спитала в Мармури:

— Ти все ще трешся із тою Беконті?

— Ну? — здивувалась Мармура.

«Яке твоє псяче діло, цикотухо дурна, з ким там я труся?» — подумала вона і ніби вперше помітила, що в Марти дуже виразні, та ще й підкреслені яскравою помадою губи. Ця виразність чомусь напрягла Мармуру.

— А то правду кажуть, що вона сатаністка? — Марта кинула до вогнища одну із червоних Вікиних серветок. Жирна пляма від сирної запіканки спалахнула швидше за папір.

— Ти припухла? Яка вона тобі сатаністка?

— Та кажуть.

— Хто каже?

— Пацани.

— Які ще пацани?

— Мальовані, — м'язи на голих руках Марти напружились. Вона знала, що від Мармури недовго й по морді дістати і, про всяк випадок, мобілізувалась.

— Ні, дєвушка, ти кажи, бо щас будеш сама за базар атвєчать.

— Шо ти до неї догреблася? — Едік спробував вписатися за Марту на приколі. Дівчина йому подобалась. Він уже двічі пропонував Марті пекнутися не за так, але та поки що мкнулась.

— Едя, не втикайся, — відрізала його Мармура. — Ця вафльорка токо шо мою кращу подругу сатаністкою обізвала. Я таке не попускаю.

— Вона не вафльорка, — спохмурнів Едік.

— Во-во, базар за базар! — перейшла у контрнаступ Марта і негайно дістала по носі. За півгодини, коли Памперс притарабанив додаткову заправку, старе добре туснюче місце нагадувало той погромлений вагончик з фільму «Вбити Білла», у якому Чорна Мамба мочила іншу зміюку. Добре ім'я неформалки Інни-Беконті було захищене найрадикальнішим способом: Марта поперемінно прикладала вологу серветку до розбитого носа й до фінгала під лівим оком.

Мармурі теж дісталося від Едіка з Вікою. Обізвавши всіх останніми словами, вона з непримиренним понтом залишила цегляний лабіринт. Мармура вирішила, що тепер вже стопудово кине цих дурних малолєток і пристане до тусні Беконті. Якщо там обов'язково треба з кимось трахатись, то й фіг з ним, вирішила вона. Краще вже косити під бригадну шмару, аніж терпіти бєзпрєдєл від бакланів.

Вона прямувала в бік старого цвинтаря, де знаючі люди колись показали їй могилу вампіра. Там опівночі можна було