Ніна Боден - Збігло літо

вирватися на волю, блукати вулицями, битися з іншими котами. Бували й такі хвилини, коли їй хотілося, щоб він не сидів на підвіконні з ображеним виглядом, недобре поблискуючи єдиним зрячим оком, а зібгався б калачиком на її ліжку й муркотів. Мері не боялася залишатися сама, вона, можна сказати, нічого не боялася (в Цьому та багато чому іншому вона була трішки схожа на Ноакса), але нерідко їй ставало сумно. А відтоді, як Мері оселилась у дідуся, вона зрозуміла, як приємно чути внизу голоси, коли, прокинувшись уранці, ти лежиш у ліжку. Особливо коли знаєш, що ті голоси ніколи не кричатимуть один на одного.

Отже, Мері могла б із чистою совістю відповісти: «Авжеж, мені тут подобається». Але їй завжди чомусь було важко сказати, що їй щось подобається, так само як важко, майже неможливо було видушити із себе слова «дякую» або «пробачте». Іноді їй хотілося вимовити їх, але вони чомусь застрягали в горлі. А через те вона відповіла дідусеві так:

— О, все гаразд!

Дідусь виколупнув ціпком бур’янину.

— Адже ти знаєш, ми з тіткою Еліс раді, іцо ти живеш у нас. Дуже раді.

Оскільки Мері здавалося, що це неправда, вона лише насупилася й промовчала.

— Звичайно, це цілком природно, що ти скучаєш за татом і мамою, — вів далі дідусь.

— А я за ними не скучаю. — Мері так здивували дідусеві слова, що цього разу вона сказала те, що думала. Але, помітивши тінь смутку па його обличчі, зрозуміла свою помилку: гарні діти завжди скучають за своїми батьками, коли ті у від’їзді. Вона відвела убік очі й пробурмотіла: — Вони завжди сварилися й грюкали дверима.

Дідусь відкашлявся:

— Тоді за своїми друзями. Невже тобі не сумно без друзів?

— У мене їх немає. — Мері на хвилю замислилася. Дідусеві, видно, дуже хотілося, щоб вона за кимось скучала. — Я трохи скучаю за Ноаксом. Це мій кіт, — додала вона.

— Я пригадую його. — Дідусь усміхнувся. — Він мене колись укусив. Крізь штани прокусив до крові. Якщо хочеш, ми можемо забрати його сюди, хоча тітка Еліс не дуже любить котів.

— О, Ноакс — не простий кіт, — сказала Мері. — Він, можна сказати, дикий. Одного разу він загриз величезного рудого кота, вдвічі більшого за себе, і, може, з сотню прогнав. Сусіди завжди від нього потерпали і скаржилися.

— Не думаю, що це сподобається Еліс, — сказав дідусь. — Вона завжди намагається підтримувати добрі взаємини із сусідами. Але ти можеш завести собі якусь іншу тварину. Тільки не собаку. Еліс якось укусив собака.

— От якби крокодила, — мрійливо сказала Мері. — Коли я була маленька, моя няня тримала в себе у ванній крокодила на ім’я Джеймс.

— Я мав на увазі щось менш екзотичне, — зазначив дідусь. — Скажімо, кролика. Коли я був хлопчиком, у мене завжди жили кролики.

Мері похитала головою:

— Кролики нудні, — сказала вона. І тут їй здалося, що дідусь розчарований такою відповіддю, а тому враз перемінила свою думку: — Та ну їх, не хочу я заводити ніяких тварин. Правду кажучи, я й додому не хочу. Просто я хочу знати, коли поїду.

Дідусь поколупав ціпком у клумбі і знайшов ще одну бур’янину.

— Не знаю. — Він сумно глянув на неї. — Пробач, Мері, але я й справді не знаю.

Вона так і прикипіла очима до кущів троянд:

— Ви хочете сказати, що вони за мною не приїдуть?

Дідусь виводив ціпком на землі якісь візерунки. Мері глянула на його руку, що тримала палицю, і побачила на ній вени, схожі на синіх черв’яків.

— Ще нічого не вирішено, — сказав дідусь.

Мері стало сухо в роті. Язик немов задерев’янів.

— Вони збираються розлучитися? — запитала вона.

І раптом зрозуміла, що знає про це вже давно, багато тижнів, ще з середини липня, коли мама привезла її до дідуся й тітки Еліс, але тільки тепер, сказавши про це вголос, вона чомусь злякалася.

У дідуся вуха зробилися червоні, немов помпон на його плетеній шапці, обличчя обвисло і вкрилося зморшками. В нього був такий нещасний вигляд, що Мері захотілося підбадьорити його чимось, але вона не могла нічого придумати.

— Бідна моя дитино, — сказав дідусь. — Боюсь, що так.

Слова «бідна моя дитино» викликали в Мері якесь дивне відчуття. Досі вона ненавиділа, коли люди її жаліли, але дідусь вимовив ті слова з такою ласкою, з такою любов’ю — немов вона й справді «його бідна дитина» і його непокоїть те, як вона почуває себе тепер, як вона житиме далі, — що вона ледве стримала сльози.

І все-таки Мері не заплакала. Вона взагалі рідко плакала, навіть коли їй було боляче.

— Тоді вони мене не люблять, — промовила вона рівним, байдужим голосом.

— Що за дурниці? Звичайно, люблять. — У дідусевому голосі прозвучали нотки обурення, і Мері скорчила міну, але відвернулася, щоб він не побачив. Вона знала, що він так скаже. Дорослі всі однакові: говорять не те, що правда, а те, ідо треба сказати. — Вони обоє дуже тебе люблять, — провадив далі дідусь. — Просто… Просто вони більше не люблять одне одного. — Він тихо зітхнув. — І не дивно, твоїй мамі було лиш вісімнадцять років, коли вона вийшла заміж. Ще дівчинкою. З лиця була гарненька, але ще дурненька.

Він ледь усміхнувся, наче уявив маму дівчиною. Відтак усмішка його згасла, він знову зітхнув і сказав, що люди з віком змінюються й іноді — не завжди, а іноді, — коли вони одружуються надто молодими, то з часом стають чужими і розлучаються. І ніхто не може їм допомогти. От так і в тата з мамою. І ніхто не винен.

Мері перестала слухати. А для чого? її дідусь має таку лагідну вдачу, що в нього ніхто ніколи не буде винен.

Вона втупилася в простір і завмерла, немов статуя. З нею часто таке бувало, коли траплялося щось неприємне: застигла нерухомо і, вп’явшись поглядом удалечінь, не тільки ставала схожою на статую, а й, коли старалася по-справжньому, то можна було повірити, що вона холодна, мов камінь, і не відчуває нічого. Вона, звісно, чула, що відбувалося довкола, чула розмови, але все, що люди говорили й робили, здавалося, не стосувалось її зовсім.

Вона знала, що тітка Еліс у саду, бо чула, як вона тихо й збуджено звертається до дідуся, як той спокійно відповідає, але не дивилася на них і не поворухнула жодним м’язом, поки тітка Еліс доторкнулася до її плеча.

— О, Мері, любонько моя!.. — сказала вона.

Мері враз ожила, перетворившись із статуї на злого червонолицього демона, і, стиснувши п’ястуки, так різко обернулася до тітки, аж та відсахнулась, наче боялась,