Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і фiлософський камiнь

у мантію і попрямував вулицею до будинку номер чотири, де й примостився на стіні поряд із кицькою.

На неї він навіть не глянув, але за хвилину озвався:

- Досить дивно бачити вас тут, професорко Макґонеґел.

Усміхнувшись, він повернувся до кицьки, але її там уже не було. Натомість він усміхався радше суворій на вигляд жінці у квадратних окулярах, які мали точнісінько таку саму форму, що й цяточки навколо котячих очей. На жінці теж була мантія, але смарагдова. Чорні коси були зібрані в тугий вузол. Жінка вочевидь роздратувалася.

- Як ви дізналися, що це я? - запитала вона.

- Люба професорко, я ще ніколи не бачив, щоб кіт сидів отак заціпенівши.

- Якби вам довелося просидіти цілісінький день на цегляному мурі, то й ви б заціпеніли, - відказала професорка Макґонеґел.

- Цілісінький день? А коли ж ви святкували? Я тут по дорозі бачив, як усі святкують і тішаться.

Професорка Макґонеґел сердито пирхнула.

- Атож, усі святкують, звичайно, - мовила вона нетерпляче. - Годилося б бути обережнішими, але ж ні - навіть маґли помітили, що тут щось діється. Про це повідомляли у їхніх новинах. - Вона кивнула головою в бік темного вікна вітальні Дурслі. - Я сама чула. Совині зграї... зорепади... Ну, не такі вже вони й дурні. Мусили щось помітити. Зорепади в Кенті - хто б це зробив, як не Дідалус Діґл. Йому завжди клепки бракувало.

- Вони не винні, - лагідно сказав Дамблдор. - Цілих одинадцять років ми майже нічого не святкували.

- Та я знаю, - роздратовано буркнула професорка Макґонеґел. - Але ж не можна втрачати голову. А всі такі безтурботні, повибігали серед білого дня на вулиці, навіть не замаскувалися під маґлів і плещуть язиками.

Тут вона скоса блимнула на Дамблдора, наче сподівалася щось почути, але той мовчав, тож їй довелося говорити знову:

- Ото була б оказія, якби саме того дня, коли, здається, нарешті зникнув Відомо-Хто, про нас довідалися маґли. Сподіваюся, Дамблдоре, він справді відійшов?

- Начебто так, - відповів Дамблдор. - Маємо бути вдячними. Може, бажаєте лимонного шербету?

- Чого?

- Лимонного шербету. Це такі маґлівські солодощі, які мені дуже смакують.

- Ні, дякую, - сухо відповіла професорка Макґонеґел, мовби натякаючи, що нині не до лимонних шербетів. - Отож, навіть якщо й справді відійшов Відомо-Хто...

- Пані професорко, чи не годилося б вам, такій розумній особі, називати його на ім'я? Що то за безглузде «Відомо-Хто» - я вже одинадцять років переконую всіх називати його справжнім ім'ям - Волдеморт.

Професорка Макґонеґел здригнулася, але Дамблдор, що саме розпаковував лимонний шербет, цього начебто не помітив.

- Ми лише все заплутуємо все, кажучи «Відомо-Хто». Я ніколи не бачив жодної причини, чому ми повинні боятися вимовляти ім'я Волдеморта.

- Я знаю, що вам можна не боятися, - водночас і сердито, й захоплено сказала професорка Макґонеґел, - але ж ви інакші. Усі знають, що Відом... ну, гаразд, Волдеморт - боявся тільки вас.

- Ви мені лестите, - мовив спокійно Дамблдор. - Волдеморт мав силу, якої я ніколи не матиму.

- Тільки тому, що ви надто... е-е... шляхетні, щоб скористатися нею.

- Добре, що зараз темно. Я ще ніколи так не червонів, відколи мадам Помфрі похвалила мій новий капелюх.

Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Дамблдора і сказала:

- Сови - це ще дрібниці, а от знаєте, які чутки тут літають? Знаєте, про що всі говорять? Чому він зник? Що його врешті зупинило?

Професорка Макґонеґел, здавалося, підійшла до теми, яку прагнула обговорити й задля якої висиділа цілісінький день на твердому холодному мурі, бо ні кицька, ні жінка не могли б так пронизливо вп'ястися очима в Дамблдора. Було очевидно, що, попри всі чутки, вона повірить їм тільки тоді, коли їх підтвердить Дамблдор.

Одначе Дамблдор узяв собі ще шматочок шербету і мовчав.

- Так ось, кажуть, - мовила вона з притиском, - ніби минулої ночі Волдеморт з'явився в долині Ґодрика. Щоб розшукати Поттерів. Ходять чутки, начебто Лілі і Джеймс Поттери за... загинули.

Дамблдор схилив голову, і професорка Макґонеґел тяжко зітхнула.

- Лілі і Джеймс... Я не можу... не хочу в це вірити... Ох, Албусе!

- Знаю... знаю, - сумно промовив Дамблдор і поплескав її по плечі.

- Це ще не все, - тремтячим голосом вела далі професорка Макґонеґел. - Кажуть, він намагався вбити Гаррі, сина Поттерів. Але не зміг... Він не зміг убити того хлопчика. Ніхто не знає, чому і як, але кажуть, ніби, не спромігшись убити Гаррі Поттера, Волдеморт утратив свою силу, - і саме тому його не стало.

Дамблдор понуро кивнув головою.

- Це... правда? - затнулася професорка Макґонеґел. - Невже після всього, що він... заподіяв, замордувавши стількох людей, він не зміг убити хлопчика? Я просто приголомшена... Його ніхто не міг зупинити, тож як, о Господи, спромігся вижити Гаррі?

- Хіба я знаю? - відповів Дамблдор. - Можна тільки здогадуватись.

Професорка Макґонеґел витягла мереживну хустинку і приклала її до очей, що ховалися за окулярами. Дамблдор засопів, дістав з кишені золотого годинника і глянув на нього. То був дуже дивний годинник. Він мав дванадцять стрілок, але не мав цифр: замість них по ободу рухалися маленькі планетки. Проте, здається, вони щось йому розповіли, бо Дамблдор, запхавши годинника назад до кишені, проказав:

- Геґрід запізнюється. До речі, це, мабуть, він сповістив, що я буду тут, га?

- Так, - призналася професорка Макґонеґел. - І, може, я тепер почую від вас, чому ви обрали саме це місце?

- Я прийшов, щоб залишити Гаррі в тітки з дядьком. Тепер це його єдина родина.

- Та ви що?.. - Невже ви маєте на увазі людей, які мешкають отут? - вигукнула професорка Макґонеґел. Вона зірвалася на ноги і показала на будинок номер чотири. - Дамблдоре, це неможливо. Я цілий день за ними спостерігала. Годі знайти якусь іншу пару, що так відрізнялася б від нас. А син у них який, - я бачила, як він верещав на всю вулицю і штурхав свою маму, вимагаючи цукерок! Як може тут жити Гаррі Поттер?

- Це найкраще місце для нього, - твердо заявив Дамблдор. - Тітка з дядьком усе йому пояснять, коли він виросте. Я написав їм листа.

- Листа? - розчаровано перепитала професорка Макґонеґел, умощуючись знову на стіні. - Дамблдоре, невже ви гадаєте, що це можна пояснити