Харукі Муракамі - Хроніка заводного птаха

У всякому разі, відповідайте на моє запитання: що краще, щоб я була голою чи щось одягла на себе? У мене багато речей. Скажімо, чорна мережана білизна…

— Можете залишатися голою.

— Ну, добре. Ви хочете, щоб я була голою?

— Так. Голою, — сказав я. Минуло чотири хвилини.

— Волосся на лобку в мене ще мокре, — сказала жінка. — Я ще як слід не витерлася. О, я така волога! Тепла і волога. Волосся таке м’яке. Чорне і м’яке. Погладьте.

— Вибачте, але…

— І внизу тепло. Зовсім як розігрітий крем. Дуже тепло. Справді. А як ви думаєте, в якій я позі? Праве коліно підняте, ліва нога відхилена вбік. Мовою стрілок годинника це означає десята година п’ять хвилин.

Судячи з її голосу, я зрозумів, що вона каже правду. Вона справді розкинула ноги на 10:05, а її лоно тепле й вологе.

— Погладьте губи. Пові-і-льно… І розкрийте їх. Пові-і-льно… Погладьте пучками пальців. Пові-і-льно… А тепер однією рукою пограйтеся моєю лівою груддю. Гладьте ніжно, знизу. Легенько стисніть сосок. Повторіть ще раз, ще раз… Поки я не скінчу…

Не сказавши ні слова, я поклав слухавку на місце. Розлігшись на дивані, я не відривав очей від телефону й глибоко зітхнув. Розмова з жінкою тривала хвилин п’ять-шість.

Через хвилин десять знову задзеленчав телефон, але цього разу я не брав слухавки. Продзвонивши п’ятнадцять разів, дзвінок замовк, і в кімнаті запала глибока, холодна тиша.

Незадовго до другої я переліз через бетонну огорожу нашого двору і спустився на доріжку. Ми так її називали, але це не була доріжка у своєму первісному значенні. Правду кажучи, навіть невідомо, якими словами її означити. Це навіть не була дорога. Бо в дороги є вхід і вихід. Вона кудись вас приведе, якщо ви по ній підете. А от наша доріжка не мала ні початку, ні кінця. З обох боків закінчувалася глухим кутом. Однак і глухим кутом її не назвеш. Адже у глухого кута є принаймні вхід. Сусіди для зручності назвали її просто доріжкою. Вона тяглася метрів триста між задвір’ям будинків. Її, завширшки один метр, можна було пройти лише боком у тих місцях, де витикалася вперед чиясь огорожа або лежало яке-небудь дрантя.

Мій дядько, який майже задурно здав нам в оренду свій дім, розповідав, що колись ця доріжка мала два кінці й служила провулком, що з’єднував вулиці. Однак у часи бурхливого економічного розвитку на вільних ділянках виросли ряди нових будинків і сильно звузили її. Людям не сподобалося, що хтось ходить у них попід вікнами або на задвір’ї, а тому в одному кінці її перегородили. Спочатку це був простенький паркан, але пізніше один мешканець, розширюючи свій двір, наглухо закрив один кінець доріжки бетонними блоками. Наче у відповідь на це на іншому кінці з’явилася огорожа з колючого дроту, через яку не могли пробратися навіть собаки. Оскільки люди перестали користуватися нею для проходу, то ніхто із сусідів не скаржився, що вона перегороджена. Вони навіть раділи, що це стане на перешкоді зловмисникам. Зрештою, доріжка не тільки стала схожою на покинутий канал, але й перетворилася на буферну зону між двома рядами будинків. Серед густого бур’яну на ній павуки снували своє липке павутиння.

Я ніяк не міг збагнути, чого це дружина туди вчащала. Сам я проходив тією доріжкою тільки разів два, а Куміко до того ж боялася павуків. «Ну гаразд, — подумав я. — Якщо вже Куміко сказала, що треба шукати кота на доріжці, то шукатиму». Адже набагато краще погуляти надворі, ніж сидіти дома й чекати телефонного дзвінка.

Страшенно яскраве сонце раннього літа поцяткувало доріжку тінями від гілля дерев, що нависали над головою. При повному безвітрі тіні мали вигляд плям, яким судилося бути навічно вкарбованими в поверхню землі. Сюди не проникав жоден звук, і здавалося, ніби чути, як під промінням сонця дихають травинки. По небу плило кілька хмаринок з виразними й простими обрисами, як на середньовічній гравюрі. Усе навколо в моїх очах набрало такої дивовижної ясності, що власне тіло наче розпливалося в безмежному просторі. Стояла страшна спека.

На мені була футболка, тонкі бавовняні штани й тенісні тапочки, але від тривалої ходьби під палючим сонцем у мене під пахвами й на грудях злегка виступив піт. Саме того ранку я вийняв футболку і штани з коробки, набитої літніми речами, а тому мені в ніс ударяв різкий запах нафталіну.

Сусідські будинки вздовж доріжки чітко ділилися на два види: старі й побудовані недавно. Нові загалом були меншими, із скромнішими земельними ділянками, так що жердини, на яких сушилася білизна, витикалися аж на доріжку, а тому мені доводилося пробиватися крізь ряди рушників, сорочок і простирадл. Звідкись долинав звук телевізора, десь спускали воду в туалеті, пахло стравами, приправленими кері.

Старі будинки, навпаки, майже не подавали ознак життя. Від доріжки їх відділяли живоплоти з різноманітних, майстерно посаджених кущів та ялівцю, крізь які прозирали дбайливо доглянуті садки.

У кутку одного саду стояла одна-однісінька брунатна засохла різдвяна ялинка. В іншому саду валялися найрізноманітніші дитячі іграшки як спогад про дитинство не однієї людини: триколісні велосипеди й кільця для кидання в ціль, пластикові мечі і гумові м'ячі, ляльки-черепахи й маленькі бейсбольні битки. У третьому саду висіло баскетбольне кільце, у четвертому стояли чудові садові стільці й керамічний столик. Стільці, колись білі, були так густо запилені, що здавалось, ніби ними ніхто не користувався вже кілька місяців, а може, й років. Стільницю обліплювали світло-фіолетові пелюстки магнолії, збиті дощем.

Крізь скляні двері з алюмінієвою рамою одного дому я добре бачив обстановку загальної кімнати. Оббитий шкірою диван із кріслами, великий телевізор, буфет (на якому розмістився акваріум з тропічними рибками та якісь спортивні кубки) й декоративний торшер. Кімната скидалась на сцену для постановки телеспектаклю. В іншому саду стояла велетенська буда з відчиненою дротяною сіткою, без собаки. Сітка випиналася вперед настільки, що здавалось, ніби зсередини на неї хтось тиснув упродовж не одного місяця.

Порожній дім, про який казала Куміко, містився трохи далі, за будинком із конурою. З першого погляду я зрозумів, що він порожній, і то давно — місяців зо два-три. Це був порівняно новий двоповерховий будинок, однак його наглухо зачинені дерев’яні віконниці постаріли, а металеве поруччя перед вікном другого поверху взялося червоною іржею. У маленькому саду стояла кам’яна статуя птаха. Вона містилася на постаменті, що доходив до грудей, щільно оточеному бур’янами. Високі стебла золотушника досягали його ніг. Птах — я не знав, до якого виду його можна віднести, — розправив