Андрій Юрійович Курков - Улюблена пісня космополіта

За минулі роки я не раз намагався дати визначення, повніше та докладніше, всім можливим воєнним діям. Поступово межі цього поняття в моїй свідомості розширялися, відповідно із збагаченням мого вимушеного військового досвіду, і врешті-решт я зрозумів, що воєнні дії включають у себе не тільки і не стільки маневри, атаки, розстріли та бомбардування, а й озброєний грабіж, бандитизм та будь-які інші види агресії. Якщо людина гласно чи негласно оголошує війну іншій людині, закону, суспільству, всі її подальші дії можна сміливо називати воєнними. До цих самих дій я відношу воєнні ігри дітей, що змалку привчаються до іграшкових автоматів, танків і гармат, до жартівливих розстрілів та обшуків. У своєму житті я не зустрів ще жодного дитинчати, котре б не мріяло чимшвидше вирости і повоювати. А скільки разів я запитував дітей: «Хто твій ворог?» — і у відповідь чув не імена хлопчаків із сусідньої вулиці, а назви країн та національностей, про які ці діти й уявлення не мали. Я, було, вже зовсім утратив надію знайти яку-небудь мирну країну і стати її громадянином, проте моя пінг-понгова доля змилосердилася та привела мене до цього міста, де вже першого дня вдягнув казенну спортивну форму і зажив життям відпочиваючих героїв ворогуючих армій.

Поселився я в невеличкому готелі, розташованому далеченько від моря, але поруч із кипарисовим гаєм. Портьє мені пояснив, що у цьому місті всі послуги, включаючи їжу та каву, безкоштовні, а також пообіцяв підселити до мене якого-небудь симпатичного хлопця, оскільки номер був двомісний.

Перш ніж вийти, він немов згадав щось дуже важливе і, обернувшись до мене, запитав: «А ви знаєте всі п’ять правил поведінки в цьому місті?»

— Ні, — зізнався я.

— Тоді послухайте, — сказав він м’яко, підійшов до гучномовця, що висів на стіні, і натиснув кнопку.

— Герою! — мало не викрикнув динамік справжнім командирським голосом, від чого я здригнувся. — Ласкаво просимо до нашого міста! Уважно вислухай правила, суворе дотримання котрих допоможе зробити твоє перебування тут приємним і безпечним святом. Правило перше: твій приїзд сюди — це нагорода за подвиг, здійснений у військових умовах. Але пам’ятай, тут відпочивають тільки герої, тому будь скромним. У нас не прийнято говорити про подвиги. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило друге. Цей курорт створений для відпочинку героїв з усіх воюючих армій. Природно, ти дуже пишаєшся своєю батьківщиною і тобі, напевне, здається, що твоя країна найкраща і найсправедливіша, але (!) для зміцнення духу справжнього інтернаціоналізму та міжнародного братерства будь-яка політична пропаганда тут заборонена. Героям армій Ірану та Іраку не рекомендується також вести між собою розмови про мусульманських пророків. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило третє. Усі ми тут — відмінно підготовлені солдати. Отже, немає ніякої необхідності у проведенні військових маневрів чи інших управлянь, метою котрих є підтримання гарної бойової форми. Ходьба стройовим кроком суворо заборонена. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило четверте. Тут ми всі рівні, тому не варто підкреслювати свою індивідуальність за допомогою носіння військової форми, нагород і зброї. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило п’яте. Тут ми всі рівні, тож немає ніякої необхідності користуватися військовим чи командирським голосом. Пародіювання мого голосу суворо заборонено. Це правило стосується й генерала Казмо, хоча він має право порушувати це правило. Дякую за увагу і бажаю гарного мирного відпочинку!

— Ну ось, тепер ви все знаєте! — усміхнувся портьє, підходячи до дверей. — Якщо потрібна допомога — завжди до ваших послуг!

Я залишився один у невеличкому номері на двох із широким вікном, за котрим виднілися будиночки міста, що збігали вниз до виблискуючого проти сонця моря. Вітру не було. Південна чарівна тиша проникала в кімнату. Спочатку, з незвички, вона мене насторожувала і вже я сам боявся порушити її, неначе був оточений ворогами і не хотів виказати себе ані подихом, ані шелестом. Незабаром боязнь пройшла, але натомість з’явилася якась повага до тиші і тепер я не хотів її порушувати зовсім з іншої причини, з причини, яку важко було б пояснити словами.

Я присів на ліжко. Дзенькнула металева сітка під матрацом. Посидівши ще трохи, я підвівся — сітка ще раз дзенькнула — і знову підійшов до вікна.

Там унизу, зовсім недалеко від берега, хтось учився плавати на яхті. Яхта була крихітною, та навіть над нею кружляла чайка.

Спостерігаючи за галсами цієї яхти, я впіймав себе на зовсім ганебній думці — думці про те, що в таку маленьку яхту влучити з гармати берегової артилерії має бути зовсім нелегко. Заплющивши очі, я легко уявив собі ту саму маленьку яхточку під обстрілом, але тут же прогнав сей виплід хворої уяви.

Починалося інше життя, і починалося воно з усього, що я помічав у цьому місті. З посмішок незнайомих мені людей, про яких я знав тільки одне — герої, котрі відзначилися у майстерності з убивства ворогів своєї країни, свого уряду чи племені, зі світлих просторих кафе на широкій набережній, з цілковитої відсутності дідусів та бабусь, котрі в іншому місті заповнили б лавочки, з яких так приємно й заспокійливо спостерігати за наближенням морських хвиль та їхнім постійним єдиноборством з піском і камінням цього південного берега.

Починалося інше життя, і єдине, в що я не вірив і не хотів повірити, так це в те, що таке життя триватиме лише двадцять днів.

Зайшовши у перше-ліпше кафе, я присів за столик до русявого хлопця.

Юна дівчина підійшла до мене майже балетною ходою — принесла каву і запитала, чи не бажаю я тістечка або збитих вершків.

Я усміхнувся про себе: мене ніколи ще не запитували: чи не бажаю я чогось! Тільки в найранішому дитинстві бабуся могла побалувати мене подібним запитанням.

— Вершків з горіхами та шоколадом! — видихнув я, відчуваючи певне зніяковіння, так ніби збирався з’їсти чийсь військовий пайок, залишивши невідому мені людину голодною.

— Хвилинку! — якимось дивовижно мелодійним голосом проспівала дівчина і тією самою майже балетною ходою пройшла до стійки.

Мі розговорилися з русявим хлопцем. І цікаво те, що лише після початкової стадії розмови, з якої ми дізналися, що погляди наші на багато речей і матерій співпадають, вирішили відрекомендуватися один одному. Його звали Вацлавом. Так, перший мій знайомий по цьому місту запевне не міг не бути поляком. Ця нація, до якої я сам частково причисляю себе, повторює історію єврейського народу, тільки за цілковитої відсутності гонінь з боку фараона