Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

з місця, доки ваша милість не задовольнить мого прохання, що піде на користь і вам, і всьому роду людському.

Розгублений чоловік кинувся піднімати постояльця, але досяг свого тільки давши потрібну обіцянку.

— Меншого я і не чекав від вашої щедрості, вельмишановний добродію, — заявив Дон Кіхот. — Отже, моє бажання, яке ваша великодушність пообіцяла виконати, полягає в тому, щоб завтра ви посвятили мене у лицарі. Цю ніч я проведу в каплиці вашого замку на чатах над зброєю,[11] а вранці здійсниться моя заповітна мрія, після чого мені вже на цілком законних підставах можна буде податися назустріч подвигам, не порушуючи кодексу мандрівного лицаря.

Корчмар, який — пам’ятаєте? — був дещо з хитринкою, давно підозрював, що гостеві явно бракує клепки в голові. Тепер же усілякі сумніви відпали. Але наперед тішачись з приводу майбутньої веселенької ночі, він зібрався потурати всім забаганкам незнайомця і завів бесіду приблизно такого плану: мовляв, намір ваш більш аніж слушний; до речі, я теж у роки буремної юності блукав різними куточками світу в пошуках пригод, ніколи не задумуючись щодо наслідків своїх вчинків та не відрізняючись зразковою поведінкою. Не дивно, що мене чудово знали в судах практично по всій території Іспанії. На схилі віку я відійшов від справ і оселився у власному замку, приймаючи усіх мандрівних лицарів будь-якого звання і статку винятково через симпатію до них та в очікуванні скромної платні за мою гостинність.

Потім хазяїн зауважив, що у нього немає каплиці, в якій можна було б вартувати, оскільки її розібрали, щоб побудувати нову. Однак якщо йому не зраджує пам’ять, то стояти на чатах дозволяється скрізь, і сеньйор може обрати, наприклад, внутрішній двір. Завтра ж, дасть Бог, усі супутні умови будуть витримані й він стане лицарем, якого світ не знав.

Далі хитрун поцікавився, чи є в ідальго гроші; той відповів заперечно, бо в жодному з лицарських романів йому не доводилося читати чогось подібного.

Але корчмар не погодився. На його думку, хоч автори цих книг не утруднювали себе клопотом згадувати про такі очевидні й потрібні речі, як гроші та чисті сорочки, це зовсім не означало, що лицарі обходилися без них. Те саме стосується і баночок з різноманітними мазями або зіллям, покликаним лікувати воїна від ран, одержаних на полях битв. Тому шановному кабальєро незайве обзавестися зброєносцем, який мав би під рукою усе необхідне, і надалі не вирушати в мандри без грошей та відповідного екіпірування.

Дон Кіхот пообіцяв неухильно виконати одержані поради, а сам зайнявся приготуваннями до нічної варти, яку йому належало відбути посеред величенького двору, що розкинувся одразу за харчевнею. Спершу він зібрав увесь обладунок і розклав його на водопійному жолобі. Відтак, озброївшись списом та щитом, почав неспішно походжати перед колодязем, встановленим поруч.

Між тим хазяїн розповів постояльцям про витівки свого гостя, зокрема про завтрашню урочисту церемонію посвячення. Присутні, здивувавшись такій незвичній різновидності божевілля, пішли подивитися на дивака здаля. Стояла темна ніч, однак завдяки повному місяцю глядачам усе було добре видно. Проте їм це швидко набридло, і вони розійшлися.

Дещо пізніше один із погоничів вирішив напоїти худобину, задля чого йому потрібно було прибрати лати, які лежали на жолобі. Помітивши нахабу, Дон Кіхот окликнув його:

— Гей, хоч би хто ти був, зухвальцю, який насмілюється торкатися зброї найдоблеснішого з усіх мандрівних лицарів, що будь-коли носили меч! Отямся, якщо не хочеш заплатити життям за власне нахабство!

Чоловік і оком не кліпнув (а даремно), схопив обладунок та швиргонув його якнайдалі. Обурений ідальго звів очі горілиць і, мабуть, подумки звертаючись до коханої Дульсінеї, промовив:

— Допоможіть, моя сеньйоро, гідно зустріти першу образу, заподіяну відданому вам серцю; не позбавляйте мене своєї ласки та покровительства у скрутну хвилину.

Далі він відклав убік щит, підняв спис обома руками і гепнув ним по голові погонича, який впав, немов підтятий. Тож якби стався другий удар, лікарю було б уже марно мацати пульс сердеги. А кандидат у лицарі, підібравши лати, спокійно повернувся до виконання почесного обов’язку вартового.

Невдовзі інший погонич, що не знав про незавидну долю першого, який лежав без пам’яті, теж зібрався напувати мулів. Але щойно він узявся за обладунок, щоб звільнити жолоб, як Дон Кіхот, цього разу мовчки, ні до кого не звертаючись по благословення, знову добряче почастував чергового кривдника списом.

На шум збіглися заспані пожильці разом із хазяїном. Супутники поранених, не наважуючись підійти ближче, почали жбурляти каміння в ідальго, який, у міру можливості, прикривався щитом, однак не рухався з місця. Корчмар гарячково умовляв залишити божевільного у спокої, адже з нього нічого не візьмеш, навіть якщо той усіх переб’є. Та найголосніше кричав Дон Кіхот, обзиваючи погоничів зрадниками і запроданцями, а власника замку — негідником і непорядним кабальєро, бо він допускає, щоб із мандрівними лицарями так обходилися.

Його енергійна рішучість укупі з вагомістю аргументів господаря постоялого двору змусила нападників відступити. Натомість ідальго, дозволивши забрати непритомних, незворушно продовжив охороняти свої лати.

Хазяїн, якому набридли подібні витівки, визнав за доцільне негайно здійснити злощасний ритуал, доки не трапилося чогось гіршого. Він настійно порекомендував гостю закінчити вартування, оскільки стояти на чатах треба дві години, а минуло понад чотири. Що ж стосується безпосередньо процедури посвячення, то, за його словами, вона полягала в потиличнику і в ударі плазом шпагою або мечем по спині.

У відповідь Дон Кіхот виявив готовність скоритися, тоді як корчмар не зволікаючи приніс книгу, куди вписував кількість виданої погоничам соломи та ячменю. Потім разом зі служкою, який тримав недогарок свічки, і знайомими нам двома молодицями він наблизився до ідальго та звелів йому стати навколішки. Сам же, удаючи, що читає певну молитву, щосили стусонув Дон Кіхота по потилиці, а за мить від щирого серця пройшовся по спині його ж мечем. Наостанку одна з дівиць підперезала новоявленого лицаря все тим же мечем і, ледве стримуючи хихотіння, як змогла поштиво побажала йому успіхів у майбутніх походах.

Після цих досі не бачених занадто поспішних церемоній ощасливленому кабальєро кортіло знову ринутися на пошуки пригод. Він одразу осідлав Росінанта й, розчулено обнявши хазяїна, подякував йому за посвячення в лицарі у настільки мудрованій формі, що й передати годі. Зі свого боку, корчмар, на радощах, що позбавився халепи, виголосив не менш барвисту, хоча й значно коротшу, промову і, не взявши платні, відпустив постояльця з миром.

Розділ ІV,

у якому йдеться про те, що сталося з нашим лицарем, коли він залишив постоялий