Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

class="p1">Ліцей здавався тепер незвично просторим. Старша група випустилася навесні, залишивши будівлю на поталу середнім і молодшим. Зникла звична метушня в коридорах, зручнішим зробився розклад — але над усіма, особливо в перші дні, нависало усвідомлення втрати.

Наступної осені на заняття прийде лише молодша група.

Якщо вона настане, ця осінь.

— …Агов, мала, що там у вас сталося?

Хтось хапнув Лідку за рукав; вона здригнулася, ніби її вдарило струмом.

— Чого це ти? — здивувався Славко Зарудний.

Лідка перевела подих; серце калатало як скажене.

— То що сталося?

— Скло розгепали… Удруге вже.

— Це хлопчаки з двісті п’ятої школи, — Славко спохмурнів. — Мишкові позавчора морду набили…

— То й ви їм набийте.

Славко посміхнувся:

— Ач, яка моторна…

Спіймав її долоню. Сильно стискати не став, так, легесенько потиснув:

— У вас наступний урок який?

Лідка інстинктивно озирнулася, чи немає поблизу дотепника Рисюка.

— Математика…

— А я в Музеї чергую, — сказав Славко з дивним виразом.

Із прочинених дверей класу тягло холодом. Вибите вікно нашвидкуруч намагалися прикрити якимось шматком картону.

— Чуєш, мала? У Музеї… пил витираю. Від фізкультури звільнений.

— Вітаю, — сказала Ліда.

Славко помулявся:

— То ти знатимеш, куди прийти, якщо у вас математику відмінять?

— Не відмінять, — вона знизала плечима. — Он порожніх класів скільки.

— Ну то сама відміни…

Ліда поблажливо всміхнулася.

Це в середній групі можна так от запросто прогуляти урок. А її, Лідчину, відсутність математичка помітить відразу — порожнє місце на першій лаві, під самим носом. Навіть якщо Рисюк промовчить, а мовчати він, звісно, не буде…

Продзвенів дзвоник на урок. Математичка з’явилася, брязкаючи ключами, як тюремний сторож — під її заняття виділили кабінет цивільної оборони, що зазвичай замикався на три замки. Там зберігалися протигази, акваланги, ракетниці й інше обладнання, дороге й привабливе для злодюг. А вже злодюг останнім часом розвелося понадміру, навіть у ліцеї, навіть незважаючи на цілодобове чергування міліції…

Молодший «Б»-клас вервечкою потягнувся сходами вгору; погляд математички спинився на Лідці:

— Сотова… принеси, будь ласка, крейди з підсобки, а то в цивільній обороні її вічно не вистачає. Тільки швидко — одна нога тут…

— Ага, — сказала Ліда. — Зараз.

І попливла проти течії — її однокласники вгору, сама вона — вниз. На другий поверх, по навоскованому паркету праворуч, коридором прямо — туди, де вчительська, комірчина й Музей.

Звична метушня проганяла страх. Учителі поводилися так, ніби нічого не відбувалося; знайомі стіни ніби говорили: нічого з тобою не станеться, нічого з тобою статися не може. Світ непохитний, якщо дорослі спокійні…

Вона перевела дух і натужно всміхнулася сама собі.

Славко Зарудний стояв у дверях Музею. По-хазяйськи крутив на пальці ключ. Побачивши Лідку, по-справжньому зрадів, навіть, здається, почервонів:

— Відмінили?!

— По крейду послали, — сказала Ліда, відводячи погляд.

Славко скис. Йому було вже майже сімнадцять років, але почуття свої приховувати він так і не навчився.

— Ти слухай, мала… Може, після уроків?

— Після уроків по мене батько заїде, — Ліда зрозуміла, що їй шкода ображати Славка. Що Славко хороший хлопець, за ним упадають щонайменше троє дівчат, і будь-яка з них на Лідчиному місці відклала б математику на потім.

— А що ти мені хотів показати? — спитала вона буденно. — Може, хвилини вистачить?

— Хвилини?! — обурився Славко.

Музей остогид Лідці ще в другому класі. Запилену експозицію вона знала назубок — звичайно, тільки ту її частину, яка була відкрита для відвідувань. Казали, що в закритій частині музею, куди пускають лише вчителів і випускників, уже три роки зберігають справжню мумію, засмолений труп людини, яка не добігла свого часу до Воріт; зазвичай тіла загиблих перетворюються на попіл, але археологи (або звичайні будівельники) часом знаходять у завалах такі от засмолені тіла. І лише фахівець може визначити, чи жила людина десять циклів тому — чи твої батьки були з нею знайомі ще в минулому циклі…

Лідка не любила й боялася про це думати.

— Чекай, Зарудний.

Вона увійшла в підсобку. Взяла три шматочки крейди — червоний, синій, білий. Загорнула в папірець; вона терпіти не могла, коли руки пахнуть крейдою, і тому не любила відповідати біля дошки.

Славко чекав біля входу в музей:

— Слухай, мала, гаразд, хоч на хвилину зайди…

Лідка зупинилася. Зважила в руці свою крейду й вирішила, що коли затриматися, а потім швидко-швидко вибігти сходами, то за часом вийде те саме, якби вона просто підіймалася непоспіхом.

Славко відступив у глибину, запрошуючи; Лідка увійшла. Славко відразу ж замкнув двері на ключ.

— Ти це для чого? — здивувалася Лідка.

— Технічка лається, коли відчинено. Тут же режим…

Лідка поставила портфель, зверху поклала згорток із крейдою:

— Ну, показуй, що хотів.

Вікон у Музеї не було. На їхньому місці тяглося кольорове панно з електричною підсвіткою — стародавнє місто із забутою назвою, колись дощенту знищене апокаліпсисом і реконструйоване за збереженими гравюрами. Навпроти, у вітрині, лежали на вилинялих подушечках закопчені металеві уламки, а зверху, на стіні, мідними літерами було викладено чийсь вислів: «Доки ми пам’ятаємо про загиблі цивілізації, історія триває».

Лідка пересмикнула плечима.

— Ходімо, мала…

— У мене є ім’я, — сказала Ліда більше для годиться. Вона давно не ображалася на прізвисько, тим більше що в Славкових устах воно звучало майже ніжно.

— Ходімо, тут новий експонат…

Фотографія справді була нова, матова, кольорова. І величезна, заввишки майже метр; крізь дим і язики полум’я на Лідку дивилася, як жива, здоровенна потворна глефа.

Лідка відсахнулася.

— Страшно? — підкреслено байдуже спитав Славко.

— Гидко, — сказала Лідка, дивлячись убік. — Для чого ЦЕ показувати?

— Для того, що скоро вони з моря полізуть, — Славко повчально підняв палець. — Ми маємо бути готові…

— Я не збираюся на них дивитись!

— Ось бачиш, ти боїшся! А знаходяться ж хоробрі люди, які їх фотографують! Це справжній знімок, вісімнадцять років спецзберігання…

Лідка ще раз мигцем глянула на фото. Потім на Славка; глузливо примружилася:

— Спецзберігання? Вісімнадцять років? Слухай, це підробка. Я в дитинстві теж глеф малювала. Містифікація…

Славко надувся:

— Скажи ще раз.

— Мі-сти-фі…

Славко швидко нахилився вперед і губами спіймав Лідчині губи. Їй зробилося страшно й неприємно; вона не думала, що симпатяга Зарудний здатен на таку дурницю.

— Дурень…

Вириваючись, Лідка спіткнулась і сіла на волохатий килим. І відбила б собі м’яке місце, якби Славко не підхопив її.

— Дурню, Зарудний, зовсім сказився?!

— Мала… — сказав Славко жалібно. — Встигнеш на свою математику…

Руки в нього були дорослі — жилаві, тверді й водночас красиві, з довгими пальцями. Славко закінчив музичну школу.

— Ну що ти мене так пестиш весь час, ніби я тобі кішка?

— А як тебе пестити, мала?

— Ніяк, пусти…

Він не дозволив