Анатолій Наумович Рибаков - Кортик

— Подумаєш, банда Нікітського!.. — Мишко презирливо скривив губи. — Скоро Полевой піймає цього Нікітського.

— Не так-то просто, — заперечив Генка, — його вже рік усі ловлять і ніяк не піймають.

— Піймають! — переконано сказав Мишко.

— Тобі добре говорити, — Генка підняв голову, — а він щодня аварії поїздів робить. Батько вже боїться на паровозі їздити.

— Нічого, піймають.

Мишко позіхнув, зарився глибше в пісок і задрімав. Генка теж дрімає. Їм ліньки сперечатися: душно. Сонце обпалює степ, і, ніби рятуючись від сонця, мовчазний степ ліниво втягується за обрій.

Розділ 3

ДІЛА І МРІЇ

Генка пішов додому обідати, а Мишко довго блукав по багатолюдному і гомінливому українському базару.

На возах зеленіли огірки, червоніли помідори, копичились решета з ягодами. Пронизливо верещали рожеві поросята, лопотіли білими крилами гуси. Флегматичні воли жували свою нескінченну жуйку і пускали до землі довгу липку слину. Мишко ходив по базару і згадував кислий московський хліб та водянисте молоко, виміняне за картопляні лушпайки. І Мишко скучав за Москвою, за її трамваями і вечірніми тьмяними вогнями.

Він зупинився перед інвалідом, що качав на стільчику три кульки: червону, білу й чорну. Інвалід накривав одну з них наперстком. Партнер, що відгадував, якого кольору кулька під наперстком, вигравав. Але ніхто не міг відгадати, і інвалід говорив обдуреним:

— Братці! Якщо я всім буду програвати, то останню ногу програю. Це розуміти треба.

Мишко розглядав кульки, коли раптом чиясь рука опустилася на його плече. Він обернувся. Ззаду стояла бабуся.

— Ти де пропадав цілий день? — суворо запитала вона, не випускаючи Мишкового плеча із своїх цупких пальців.

— Купався, — пробурмотів Мишко.

— «Купався»! — повторила бабуся. — Він купався… Добре, ми з тобою вдома поговоримо.

Вона піддала йому на плечі корзину з покупками, і вони пішли з базару.

Бабуся йшла мовчки. Від неї пахло цибулею, часником, чимсь смаженим, вареним, як пахне на кухні.

«Що вони зі мною зроблять?» думав Мишко, крокуючи поряд з бабусею. Звичайно, становище його поганеньке. Проти нього — бабуся і дядько Семен. За нього — дідусь і Полевой. А якщо Полевого немає вдома? Залишається один дідусь. А що, коли дідусь спить? Виходить, нікого не залишається. І тоді бабуся з дядьком Семеном розійдуться хіба ж так. Будуть вичитувати йому по черзі. Вичитує дядько Семен, бабуся відпочиває. Потім вичитує бабуся, а відпочиває дядько Семен.

І чого тільки не наговорять! Він, мовляв, і невихований, і нічого путнього з нього не вийде. Він позорище сім'ї. Він нещастя матері, яку, коли ще не звів, то в найближчі дні зведе в могилу. (А мама взагалі живе в Москві, і він її вже два місяці не бачив). І дивно, як це його земля носить… і все в такому ж дусі…

Прийшовши додому, Мишко залишив корзину на кухні, а сам пішов у їдальню. Дідусь сидів біля вікна. Дядько Семен лежав на дивані і, попихкуючи цигаркою, говорив про політику. Вони навіть не глянули на Мишка, коли він увійшов. Це навмисне! Мовляв, така він нікчемна людина, що на нього і дивитися не варто… Спеціально, щоб помучить. Ну й будь ласка, тим краще. Поки дядько Семен збереться, там, дивись, і Полевой прийде. Мишко сів на стілець і прислухався до їхньої розмови.

Ну, ясно! Дядько Семен наводить паніку. Махно зайняв кілька міст. Антонов підійшов до Тамбова… Подумаєш! Минулого року дядько Семен теж наводив паніку: поляки зайняли Київ, Врангель прорвався в Донбас… Ну й що ж? Всіх їх Червона Армія розколошматила. До них були Денікін, Колчак, Юденіч та інші білі генерали, їх теж Червона Армія розбила. І цих розіб'є.

З Махна і Антонова дядько Семен вже перейшов на Нікітського.

— Його не можна назвати бандитом, — говорив дядько Семен, розстібаючи комір своєї студентської куртки — До того ж, кажуть, він культурна людина, в минулому офіцер флоту. Це своєрідна партизанська війна, однаково законна для обох сторін…

Нікітський — не бандит?.. Мишко ледве не задихнувся від обурення. Він палить села, вбиває комуністів, комсомольців, робітників. І це не бандит? Бридко слухати, що дядько Семен язиком ляпає!..

Нарешті прийшов Полевой. Тепер все! Раніше як завтра з. Мишком розправлятися не будуть.

Полевой скинув куртку, черевики, вмився, і всі сіли вечеряти. Полевой реготав, називав дідуся папашею, а бабусю — мамашею. Він лукаво підморгував Мишкові, називаючи його не інакше, як Михайлом Григоровичем. Потім вони вийшли надвір і посідали на східцях ґанку.

Прохолодний вечір спускався на. землю. Уривки дівочих пісень доносились здалека. Десь на городах невтомно гавкали собаки.

Димлячи махоркою, Полевой розповідав про далекі плавання і матроські заколоти, про крейсери і підводні човни, про Івана Піддубного та інших знаменитих борців у чорних, червоних і зелених масках силачів, що піднімали по троє коней з возами, по десять чоловік на кожному.

Мишко мовчав, вражений. Чорні ряди дерев'яних будиночків полохливо миготіли червонуватими вогниками та боязко тулилися до мовчазної вулиці.

І ще Полевой розповідав про лінкор «Императрица Мария», на якому він плавав під час світової війни.

Це був величезний корабель, найпотужніший броненосець Чорноморського флоту. Спущений на воду в червні п'ятнадцятого року, він у жовтні шістнадцятого вибухнув на севастопольському рейді, за півмилі від берега.

— Темна історія, — говорив Полевой. — Не на міні підірвався і не від торпеди, а сам по собі. Першим вибухнув пороховий погріб першої башти, а там тисячі три пудів пороху було. Ну, і пішло… За годину корабель вже був під водою… З усієї команди менше половини врятувалося, та й ті обгорілі й покалічені.

— Хто ж його підірвав? — спитав Мишко.

Полевой говорив, знизуючи широкими плечима:

— Розбиралися в цій справі багато, та все безглуздо, а тут революція… З царських адміралів спитати, треба.

— Сергію Івановичу, — зненацька запитав Мишко, — а хто головніший: цар чи король?

Полевой сплюнув буру махоркову слину:

— Гм!.. Один другого вартий.

— А в інших країнах ще є царі?

— Є де-не-де.

«Спитати про кортик? — подумав Мишко. — Ні, не треба. Ще подумає, що я навмисне стежив за ним…»

Потім усі лягли спати. Бабуся обходила дім, закривала віконниці. Застережливо дзвеніли залізні штаби. В їдальні гасили висячу керосинову лампу. Метелики і мошкара, що кружляла навколо неї, зникали в темряві. Мишко довго не міг заснути…

Місяць розмотував свої бліді нитки у прорізах віконниць, і ось у кухні за піччю, починав сюрчати цвіркун.

У Москві в них не було цвіркуна. Та й що б став робити цвіркун у великій, гомінливій квартирі, де ночами ходять люди,