Роджер Желязни - Принц Хаосу

Ми знизилися, ледь не торкаючись верхівок дерев…

Ми пропалили повітря над діловою вулицею міського центру, з неоном в вікнах, з вогнями на стовпах і на радіаторах засобів пересування. Теплий, спертий, курний, газовий запах міста оточував нас. Кілька пішоходів поглянули вгору, помітивши наш політ.

Коли ми майнули над річкою, переваливши через дахи будинків передмістя, горизонт колихнувся, і ми пройшли над первісним ландшафтом зі скель, лави, безперервних обвалів і здригання землі, двох діючих вулканів — один ближче, другий далеко, — які плювалися димом в синьо-зелене небо.

— Як я розумію, це — короткий шлях? — Сказав я.

— Це найкоротший шлях, — відгукнувся Грайлл.

Ми увійшли в довгу ніч, і в ту ж мить здалося, що шлях привів нас в глибокі води: яскраві морські створіння мерехтіли і нишпорили перед носом і на віддалі. Поки що ми були сухі і не розплющені: Чорна Дорога оберігала нас.

— Це настільки ж великий зсув структур, як і смерть Оберона, — послужливо сказав Грайлл. — Ефект від нього викликав брижі у всіх Відображеннях.

— Але смерть Оберона збіглася з відтворенням Лабіринту, — сказав я. — Справа швидше в цьому, ніж у смерті монарха однієї з протистоячих сторін.

— Вірно, — сказав Грайлл, — але зараз час порушеної рівноваги сил. А все це — наслідки. І буде ще суворіше.

Ми пірнули в просвіт між темних мас каменів. Світлові смуги стелилися позаду нас. Нерівності дна відтінялися блідо-синім. Пізніше, — як швидко, я не знаю — без жодного переходу ми від темного морського дна виявилися в пурпуровому небі. Єдина зірка палала далеко попереду. Ми мчали до неї.

— Чому? — Запитав я.

— Тому що Лабіринт стає сильнішим за Логрус, — відгукнувся він.

— Як таке сталося?

— Принц Корвін накреслив другий Лабіринт в епоху протистояння між Дворами і Амбером.

— Так, він розповідав про це. Я навіть бачив цей Лабіринт. Він боявся, що Оберон не зможе відновити початковий.

— Але Оберон зробив це, так що тепер у них є два.

— Так?

— Лабіринт твого батька — теж творіння порядку. Цей прибавок перетягує древню рівновагу в бік Амбера.

— Як же ти, Грайлл, обізнаний про це, коли в Амбері, здається, цього не знає ніхто або не бачить користі в тому, щоб сказати мені?

— Твій брат Принц Мандор і Принцеса Фіона це підозрювали і шукали цьому підтвердження. Вони представили свої знахідки твоєму дядькові, Повелителеві Сухе. Той зробив декілька подорожей в Відображення і переконався, що положення дійсно таке. Він готував свої відкриття для подання королю, коли Савалл відчував страждання від останньої зі своїх хвороб. Я знаю все, тому що саме Сухе послав мене за тобою, і він доручив мені розповісти тобі про все.

— Я просто припустив, що тебе послала за мною мати.

— Сухе був упевнений, що вона послала — ось тому він і хотів дістатися до тебе першим. Те, що я розповів тобі з приводу Лабіринту твого батька, — Думка, не всім відома.

— І що мені з цим робити?

— Цю інформацію він мені не довірив.

Зірки ставали яскравішими. Небо було наповнене помаранчевими і рожевими спалахами. На мить до них приєдналися смуги зеленого світла і стрімко закружляли навколо нас.

Ми гнали далі, і ця катавасія повністю захопила небо — немов почала повільно обертатися психоделічна парасолька. Ландшафт помутнів. Я відчув себе дрімаючим, хоча і був впевнений, що не втрачав контролю. Час, здається, грав якусь гру з моїм обміном речовин. Я ненормально зголоднів, і очі у мене заболіли.

Зірка стала ще яскравіше. Крила Грайлла в її мерехтінні блиснули веселкою. Здавалося, що ми рухалися гігантськими кроками.

Наш берег простору став загинатися вгору до зовнішнього краю. Процес розвивався в міру нашого наближення, поки не виявилось, що ми рухаємося всередині. Потім краї зімкнулися вгорі, і виглядало так, ніби ми поспішаємо вниз по рушничному стволу, цілячись в синьо-білу зірку.

— Що ще попереду, не скажеш?

— Наскільки я відчуваю, вже не так далеко.

Я потер ліве зап'ястя, відчуваючи, що чомусь там слід було запульсувати. Ах, так. Факір. І до речі, де Факір? І я згадав, що залишив його в апартаментах Бранда. Навіщо? Я… мій розум був затуманений, пам'ять схожа на сон.

Вперше з часів останніх подій я досліджував той спогад. Озирнись я раніше, я скоріше б усвідомив, що це значить. Все гасло в туманячому ефекті чарівництва. У полоні заклинання я пройшов назад у кімнати Бранда. У мене не було можливості дізнатися, чи було щось особливе в мені або ж це щось я активував у свою цікавість. Це щось могло бути невідомим, щось, підстьобнуте нещастям, — можливо, навіть ненавмисний ефект якихось розтривожених сил. Але в останньому я сумнівався.

До речі про пташок, — в цій ситуації я сумнівався в усьому. Все було занадто правильним для простої міни-пастки, залишеної Брандом. Це було приготовлено для досвідченого чаклуна — для мене. Напевно, тільки нинішня віддаленість від місця, де це сталося, допомогла прояснитися моїй голові. Як тільки я переглянув свої дії з моменту закляття, я зміг побачити, що рухався в чомусь на зразок димки. І чим більше я вдивлявся, тим більше відчував, що заклинання було скроєне специфічно, щоб огорнути саме мене. Не розуміючи його, я не міг вважати себе вільним, навіть знаючи про існуванні закляття.

Чим би воно не було, воно змусило мене забути про Факіра, не задумавшись двічі про це, і змусило відчути себе… ну-у… трохи дивно. Я не міг сказати точно, чи могло воно впливати, або чи впливає на мої думки і почуття — звичайна проблема, коли загруз в заклинанні. Але я не розумів, хто міг це зробити (хіба що сам Бранд), вибудувати таку непередбачуваність: я обов'язково перебуватиму в кімнаті по сусідству з тими, що займав він, і проживу там багато років після смерті Бранда, а потім раптом отримаю запрошення увійти в покинуті апартаменти відразу після неймовірного згубного протистояння Логруса і Лабіринту у верхньому залі Амберського Замку… М-да. Ні, хтось інший повинен стояти за цим. Юрт? Джулія? Але не дуже схоже, що вони здатні непомітно орудувати в серці Амберського Замку. Тоді хто? І чи могло це мати щось спільне з епізодом в Залі Дзеркал? Я витягнув пустушку. Повернися я туди зараз, я зміг би зачепитися за допомогою свого заклинання, щоб рознюхати того, хто за це відповідав. Але я не повернувся, і з будь-яким розслідуванням на тому краю світу доведеться почекати.

Світло попереду розгорілося ще яскравіше, перетікаючи від небесно-синього до зловісно-червоного.

— Грайлл, —