Мішель Монтень - Проби

він бодай укляк на коліно? Чи ж із його уст зірвалося якесь благання? Стривай, ось я здолаю цю німоту і як не виб'ю з тебе слів, то виб'ю принаймні зойки». І закипаючи дужчим гнівом, звелів поперебивати йому стопи і, живцем прив'язавши до воза, волокти його отак калічного, шарпаючи і рвучи на шмаття його тіло. Чи не тим це сталося, що душевний гарт видався Олександрові чимось таким природним і звичайним, аж він утратив пошану до лицарськості? А чи він так високо ставив власний гарт, що з висоти своєї величі не міг бачити без заздрощів щось подібне ще в комусь? Чи, може, ставав невблаганний, коли хтось попадав йому під сердиту руч?

Справді-бо, коли б його гнів міг бути непогамований, він би, напевне, вгамувався при штурмі і плюндруванні Тебів, коли перед його очима стільки хоробрих воїнів полягло від меча, не мавши вже ні сили, ані способу боронитися; мав би вгамуватися, бо полягло їх добрих шість тисяч, причому жоден не тікав і не просив пардону; навпаки, кожен кидався вперед і сточував бій із ворогом-звитяжцем, шукаючи собі славної смерті. Не було нікого, хто б, знемагаючи на рани, до останнього подиху не силкувався помститися за себе і в розпуці безстрашшя осолодити власну смерть смертю якогось супротивника. Їхня звага не збудила в Олександра жодного жалю, і не старчило дня, аби вситити його помсту. Ця різанина тривала доти, доки не пролилася остання крапля крові; помилування дістали лише безборонні старці, жінки та діти, аби достачити переможцеві тридцять тисяч невольників.

Розділ II

Про смуток

Я належу до людей, вільних від цього почуття, я не люблю його і не ціную, дарма що світ ніби завзявся бити йому поклони. В його одежу вбирають мудрість, цноту, сумління: дурна і недоречна оздоба! Італійці цілком слушно охрестили тим самим словом злосливість. Згадане почуття завжди шкідливе, завжди недоречне і водночас завжди підле і нице. Стоїки застерігають мудреців від того, аби віддаватися йому.

Оповідають, що Псаменіт, король єгипетський, після своєї поразки, у полоні в Камбіза, царя перського, побачивши, як попри нього йде полонянка — його донька, перебрана за служебку і послана по воду, — зостався, хоча всі його приятелі плакали і лементували, незворушним, тільки стояв собі мовчечки і дивився в землю; так само зберігав він спокій і тоді, коли угледів, як його сина ведуть на страту. Проте зауваживши одного свого челядника у гнаному повз нього гурті бранців, він почав кулачити себе по голові й вибухнув страхітним жалем.

Це можна порівняти з тим, як поводився один із наших княжат. Діставши у Трієсті (де він перебував) новину про смерть старшого брата, того, хто був підпорою і потугою його дому, а небавом і вістку про кончину молодшого брата, своєї другої надії, він витримав ці два удари з неймовірною стійкістю[11]; зате коли за кілька день сконав один із його домівників, це нове лихо його добило, і він, утративши душевний гарт, віддався розпачеві та жалобі. Дехто помилково звідси виснував, що його упекла тільки ця остання тяжка ураза. Насправді ж його душу затопив такий глибокий смуток, що досить було ще кількох крапель, аби прорвати греблю його терпіння.

Так само можна б (я так гадаю) витлумачити і нашу історію, якби не те, що згодом, коли Камбіз спитав у Псаменіта, чому, залишаючись байдужим до нещастя сина та дочки, він не міг знести недолі одного зі своїх приятелів, той відрік так: «Тому, бо лише останню болість можна вилити слізьми, тоді як горе, завдане мені двома першими ударами, годі передати».

Тут можна було б згадати вимисел старожитнього маляра[12]: у картині заклання Іфігенії, передаючи жалобу присутніх тією мірою, якою кожного зворушувала загибель тамтої гарної і невинної панянки, він сягнув вершка свого мистецтва; проте дійшовши до дівчининого батька, він удав його з затуленим обличчям, натякаючи, що годі передати весь його біль. Ось чому під пером поетів горопашна матір Ніобея[13], втративши спершу семеро синів, а потім стілько само дочок, убита цією незмірною втратою, зрештою перекинулася скелею,

З болю скаменівши.[14]

Овідій, Метаморфози, VI, 304

Такий образ передає те мертвотне, німе і глухе скам'яніння, що вражає нас, коли на нас спадає безголов'я понад наші сили. І справді огром такої недолі геть-то прибиває нашу душу і позбавляє її свободи вчинків; саме так стається під першим враженням дуже лихої звістки, коли ми чуємося скутими, здеревілими і ніби обезвладненими у всіх рухах; і тільки згодом, давши собі полегкість слізьми та голосінням, душа ніби відпружується, випростується і знаходить більше простору та волі. Виходить так, ніби

Аж голос крізь біль той прорвався.

Верґілій, Енеїда, XI, 151

Пер. Михайла Білика

Під час війни короля Фердинанда[15] з удовицею по королю угорському Яношу, в битві під Будою, всі звернули увагу на одного лицаря: той бився з незвичайною відвагою і так і поліг безіменний. Коли несли його тіло, Рейшах, отаман німецький, бідкував за ним, як і всі, але, поцікавившись, хто ж цей лицар, побачив, коли з убитого зняли лицарію, що то його рідний син. Посеред загального лементу сам він, не пустивши пари з уст і не змигнувши оком, стояв випростаний, прикипівши поглядом до синового тіла; аж поки ґвалтовність скорботи, вразивши його життєві сили, не звалила його, мертвого, долу.

Хто може передать, як він палає,

Той відчуває лиш слабенький жар,

Петрарка, Сонет 137

мовлять коханці, намагаючись поділитися муками свого кохання:

…Бо ти забрала

З собою всі мої чуття!

Як, Лесбіє, тебе побачу,

Шалію у нестямі я.

Язик німіє, кров клекоче,

У тілі пломінь і пожар,

В ушах бриніння, а на очі

Мла налягає…

Катулл, III, 607

Отож-бо в ту мить, коли нас поймає пекучий любовний пал, ми не вдатні вимовлятися жалями чи благаннями, наша душа надто обтяжена важкими думами, а тіло прибите і зв'ялене коханням. Звідси зроджується деколи і та раптова неміч, що вражає коханців так невчасно, і той крижаний холод, що огортає їх через надмір любові, в самім лоні розкошів. Усяка жага, що надається до смакування і перетравлювання, жага не жагуча.

Скаржиться легка журба, а велика — та безголоса.

Сенека, Іполит, II, 607

Несподівана радість чи втіха так само вражають нас:

Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї

З подивом