Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

про те, що вільний світ зможе скористатися економічними й соціальними зв’язками для поступової лібералізації авторитарних держав, виявилася наївною. Насправді ж це авторитарні держави скористались отриманим доступом та економічною взаємозалежністю для поширення корупції й репресій у себе вдома.

Наведу один простий приклад: Європа отримує з Росії лише третину потрібної їй енергії, хоч у деяких країн цей показник значно вищий. Тим часом Росія експортує до країн Західної Європи 80 відсотків своїх енергоносіїв. Так хто ж більше виграє від таких торговельних відносин? При цьому під час конфлікту в Україні ми багато разів чули, що Європа не може виступити проти Росії через свою енергозалежність! Через вісім місяців після того, як Путін анексував Крим, та через три з половиною місяці після появи доказів, що російські військові збили над Україною пасажирський авіалайнер, Європа все ще «розглядає» пошук шляхів заміщення російського газу. Замість того, щоб використати потужний економічний вплив задля стримування путінської агресії, Євросоюз прикидається безпомічним. Бойкот або навіть просто великий податок на імпорт російських енергоносіїв із боку ЄС загрожував би повністю знищити російську економіку, яка сьогодні не змогла б залишатися на плаву без свого енергетичного сектора. Але європейським лідерам бракує політичної волі принести значні жертви зараз, щоб подолати набагато більшу й тривалішу загрозу, яку становить безапеляційний Путін для глобальної безпеки, а в перспективі й для їхніх глобалізованих економік.

Взаємодія також дає сучасним автократичним президентам та урядам більш тонкі інструменти для уникнення осуду. Вони купують акції й розкішну нерухомість у Нью-Йорку та Лондоні, платять податки та збори, які жадібні західні політики й корпорації аж ніяк не готові проміняти на права людини. Автократичні держави експлуатують відкритість вільного світу, наймаючи лобістів, поширюючи свою пропаганду та щедро фінансуючи політиків, політичні партії та неурядові організації Заходу. І дуже рідко це спливає на поверхню. Громадяни вільного світу обурюються жахливими умовами праці, про які повідомляють ЗМІ, але загалом мало переймаються соціальним кліматом країн, де добувають нафту чи виробляють одяг та айфони.

З експансією капіталу російських олігархів та посиленням політичного впливу Путіна західні компанії знову виявили інтерес до інвестицій у Росію. Енергетичні гіганти, такі як «Шелл» та «Бритиш Петролеум» («БП»), просто не могли дочекатися, щоб отримати доступ до колосальних енергетичних ресурсів цієї країни. Не менш привабливо виглядав і пасивний протягом тривалого часу російський ринок, попри всі ті поступки, які передбачав вихід на нього. Права людини в Росії турбували західні корпорації в останню чергу. Навіть після того, як західні фірми не раз були зраджені, обдурені й залякані російськими партнерами, викинуті зі спільного бізнесу або й узагалі з країни, вони все одно поверталися з бажанням отримати ще більше, наче побиті собаки до жорстокого господаря.

Найяскравішим прикладом стала історія генерального директора «БП» Роберта Дадлі, якому довелося тікати з Росії у 2008 році, будучи очільником спільного з групою російських мільярдерів підприємства. Постійно переслідуваний, побоюючись арешту (а також дізнавшись з одного документа, що його намагаються отруїти), Дадлі втік із країни й почав переховуватися. І все одно через кілька років він повертається в Росію заради фото із самим Путіним, який анонсував угоду про розробку нафтового родовища з контрольованою державою нафтовою компанією «Роснефть»! І хоч іноземні інвестиції спричинили деяке зростання російського ВВП (переважно через підвищення цін на нафту), життя пересічних росіян вони покращили мало. Більшість цих нових надходжень повернулися туди, звідки прийшли, осівши на рахунках у західних банках та маєтках путінської олігархічної еліти.

Тож, хоч наш молодий опозиційний рух і досяг певного прогресу в приверненні уваги до антидемократичних реалій путінської Росії, ми були в програшній позиції від початку. Домінування Кремля в мас-медіа та безжальне переслідування будь-якої опозиції в громадянському суспільстві унеможливили найменший імпульс. Нашу місію також саботували демократичні лідери, які радо приймали Путіна на світовій арені, стверджуючи його право керувати, чого він так потребував за відсутності справжніх виборів у Росії. Важко просувати демократичні реформи, коли кожен телевізійний канал та кожна газета раз у раз демонструють, як лідери наймогутніших демократичних країн світу приймають диктатора до своєї спільноти. Це говорить людям, що або насправді він зовсім не диктатор, або демократія та свобода особистості є лише козирями для переговорів, як завжди й кажуть Путін та його команда. Урешті-решт знадобилося вторгнення в Україну, щоби Велика сімка (я завжди відмовлявся називати її Великою вісімкою) нарешті виключила путінську Росію з елітного клубу промислових демократій.

2008 року, коли Путін тимчасово передав президентство своїй тіні — Дмитру Медведєву, усі вже зрозуміли, що російська демократія померла. Єдиними іншими кандидатами у виборчому бюлетені стали лідери лояльної опозиції у відведених ним ролях: Геннадій Зюганов від комуністів та Володимир Жириновський від ЛДПР, який іще з 1991 року вдає із себе ультраправого екстреміста. Обидва слугували й продовжують слугувати нешкідливою вітриною демократії з метою забезпечити хоча б її видимість. Тим не менш лідери демократичних країн один за одним спіймалися на цей гачок. Джордж Буш-молодший зателефонував своєму новому колезі з привітаннями. Французький президент Ніколя Саркозі тепло запросив Медведєва до Парижа. Подібні ж вітання надійшли від лідерів Німеччини, Великої Британії та надто багатьох інших країн, щоб усіх перераховувати. І це незважаючи на той факт, що вибори бойкотувались основним європейським органом з моніторингу виборів — Організацією із безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) — на знак протесту проти обмежень у роботі спостерігачів.

Уже через два місяці після вступу на посаду президент США Барак Обама та держсекретар Гілларі Клінтон запустили нову ініціативу зовнішньої політики з «перезавантаження» відносин Сполучених Штатів із Росією. Навряд чи такого можна було очікувати після — лише кількома місяцями раніше — вторгнення Росії в крихітну Грузію, де агресор створив незалежні анклави, які й досі окуповані російськими військами. Ні, з боку Америки це було, м’яко кажучи, дивним. (Не кажучи вже про плутанину в термінах, коли Клінтон вручила своєму колезі Сергію Лаврову ганебну «кнопку перезавантаження», на якій російською було помилково написано «перегрузка», а не «перезагрузка».) Адміністрація Обами хотіла вірити, що молодий та жвавий Медведєв стане реформатором, потенційним лібералізатором, який змінить путінський курс. Можете назвати це наївністю перших днів «надії на зміни», якщо хочете, але, на диво, ця політика взаємодії тривала ще довго після того, як стало зрозуміло, що Путін залишається дуже впливовим і що його план повернення Росії назад до поліцейської держави лишився незмінним.

Путінська операція «Медведєв» стала цілковитою перемогою. Він виграв іще чотири роки, аби й далі знищувати всю внутрішню опозицію, уникаючи будь-яких наслідків на міжнародному фронті.