Густав Майрінк - Ґолем

Бідолашний Яромир неминуче, без жодної надії на порятунок, потрапляє у тенета невідомості й примарних сподівань.

Якось я бачив, як він стояв перед нею на подвір’ї, а вона щось говорила до нього, так бурхливо артикулюючи й жестикулюючи, що здавалося, бідолаха ось-ось впаде безтямний від несамовитого збудження.

Піт градом котився його обличчям від нелюдських зусиль уловити зміст навмисне заплутаного, квапного повідомлення.

Увесь наступний день Яромир просидів у гарячковому очікуванні на темних сходах напіврозваленого будинку, розташованого віддалік на тій же вузькій і запаскудженій Півнячій вуличці — лише згайнував час і не зміг жебракуванням на розі заробити кілька крейцерів.

А коли пізно ввечері, напівмертвий від голоду й хвилювання, він захотів додому, названа матір вже давно замкнула двері й не пустила його на поріг…

Веселий жіночий сміх долинув до мене крізь мури з сусіднього ательє.

Сміх? Веселий сміх у цих будинках? Та в усьому єврейському місті не знайти людини, яка б уміла радісно сміятися!

Раптом мені пригадалося: кілька днів тому старий лялькар маріонеткового театру Цвак зізнався, що якийсь молодий пристойний пан винайняв у нього за чималу плату ательє, вочевидь, для того, щоб без перешкод зустрічатися з обраницею серця.

Щоночі доводилося потай, аби не помітили мешканці, перевозити потроху дорогі меблі нового пожильця.

Старий добряк потирав від задоволення руки, розповідаючи мені про свою оборудку, і тішився, мов дитина, як спритно він усе влаштував: ніхто з сусідів навіть здогадатися б не зміг про існування романтичних закоханих.

Непомітно потрапити до ательє можна було з трьох будинків. Навіть через підйомну ляду був туди доступ!

Так, якщо відчинити залізні двері горища, — а ззовні це легко зробити, достатньо лиш натиснути на клямку, — можна пройти повз мою комірчину на сходи нашого будинку й використати цей шлях як запасний вихід…

З-за стіни знову долинає веселий сміх, збуджує у моїй уяві невиразні спомини про інше розкішне помешкання однієї аристократичної родини, куди мене часто кликали для дрібних реставраційних робіт коштовних старожитностей.

Раптом поряд чується пронизливий крик. Я налякано прислухаюся.

Залізні двері горища несамовито скриплять, а наступної миті до моєї кімнати влітає дама. З розпущеним волоссям, біла, мов стіна, у накиненій на голі плечі золотій парчевій тканині.

— Майстре Пернат, заховайте мене!.. Заради Бога! Нічого не питайте, лише заховайте мене тут!

Перш ніж я встиг щось відповісти, мої двері знову розчахнулися й швидко хряснули, зачиняючись.

Лише секунду бачив я усміхнений оскал схожого на потворну маску обличчя лахмітника Аарона Вассертрума.

…Кругла світляна пляма зринає переді мною, і в сяєві місяця я знову впізнаю узніжжя свого ліжка.

Сон ще лежить на мені важкою вовняною повстю, у пам’яті залишилося викарбуване золотими літерами ім’я Пернат.

Де я вичитав це ім’я? Атанасіус Пернат?

Мені здається, так, здається, що колись давно-давно я десь помилково взяв чужого капелюха і здивувався тоді, що він так добре мені пасує, хоча я маю дуже неординарну форму голови.

Я зазирнув — тоді — всередину чужого капелюха і… так-так, побачив виписане на білому фетрі золотими паперовими літерами ім’я:

АТАНАСІУС ПЕРНАТ

Я боявся, капелюх наганяв на мене жах — не знаю, чому.

Раптом забутий голос, який безнастанно допитувався, де лежить схожий на кусень сала камінь, летить у мене, мов стріла.

Я швидко малюю в уяві гострий, солодкаво усміхнений профіль рудої Розіни — так мені вдається ухилитися від стріли, яка відразу губиться десь у пітьмі.

Так, обличчя Розіни! Воно має більшу силу, аніж глухий голос, що варнякає мені до вуха. І тепер, знову заховавшись у своїй комірчині на Півнячій вулиці, я можу бути цілком спокійний.

І

Якщо моє чуття, ніби хтось, дотримуючись дистанції, піднімається услід за мною сходами з наміром зайти до мене, не підвело, то тепер він має стояти десь на останній сходинці.

Ось він завертає за кут, де мешкає архіваріус Шемай ГіллГель, переступає з вичовганих кам’яних плит на викладений червоною цеглою сходовий майданчик горішнього поверху. Навпомацки простує повз стіну і тепер, саме тепер, мав би напружено приглядатися у темряві до таблички на дверях, відчитуючи моє ім’я.

Я стою посеред кімнати, дивлюся на двері.

Ось двері відчиняються, він заходить.

Не знімаючи капелюха й не вітаючись, він ступає кілька кроків до мене.

Я відчув: так він поводиться, коли вдома. Мені видалося цілком природнім, що він поводиться саме так, а не інакше.

Він запхав руку до кишені й вийняв книжку.

Потім довго гортав її.

Книжка мала металеву палітурку, а заглиблення у формі розеток та печаток були заповнені фарбою і маленькими камінцями.

Нарешті знайшов те місце, яке шукав, тицьнув мені пальцем.

Розділ називався «Іббур»[1]. «Запліднення душі» — розшифрував я.

Велика, виведена золотом та червоною фарбою перша літера «І» займала майже половину всієї сторінки — я мимоволі перебіг її очима — і була на краях пошкоджена.

Я мав це виправити.

Літера не наклеєна на пергамент, як це досі траплялося мені в старих книгах; більше скидалося на те, що вона складалася з двох тонких золотих пластинок, спаяних між собою посередині, а кінцями закріплених на краях пергаменту.

Отже, на місці літери мала бути вирізана в аркуші дірка.

Якщо я маю рацію, то побачу «І» на звороті в дзеркальному відображенні.

Я перегорнув сторінку — мій здогад справдився.

Мимохідь я прочитав ще й цю сторінку та наступну.

Захопившись, читав і читав.

Книга промовляла до мене, як промовляє сон, тільки ясніше й виразніше. Торкалася мого серця, як запитання.

Слова струменіли з невидимих уст, оживали, підступали до мене. Вони кружляли вихором переді мною, наче строкато вдягнені рабині, западалися потім під землю або ж розсотувалися, мов туман, у повітрі, звільняючи місце наступним. Кожна якусь мить сподівалася, що я оберу її, а від інших відмовлюся.

Деякі ступали спроквола, повагом, мов розкішні пави в іскристих шатах.

Інші — як королеви, щоправда, постарілі та підтоптані, з підфарбованими повіками, з властивим повіям заломом уст, зморшками під грубим шаром огидного гриму.

Одні минали мене, надходили інші; я проводжав поглядом довгі вервечки сірих постатей з обличчями такими буденними й невиразними, що годі було й сподіватися зберегти їх у пам’яті.

Потім вони притягли жінку, цілком голу й дужу, наче залізний велет.

На мить жінка зупинилася, схилилася до мене.

Її вії були такими довгими, що могли б укрити все моє тіло. Вона мовчки вказала на зап’ясток своєї лівої руки.

Пульс на зап'ястку бився, мов землетрус; я відчував у ній життя цілого світу.