Брене Браун - Стань сильнішим

час зупиняється. Замість того щоб негайно впасти, Шерлок потрапляє в свій власний «палац пам’яті» — це божевільний когнітивний простір, у якому він витягає з картотеки мозку спогади, наче схеми транспортних маршрутів, і виявляє незбагненні зв’язки між випадковими фактами. Упродовж наступних десяти хвилин в його голові виникають різноманітні персонажі, кожен з яких є експертом у своїй галузі знань і підказує йому найкращий спосіб залишитися в живих.

Першою з’являється патологоанатом, до нестями закохана в Шерлока. Вона підбадьорює Шерлока, який здається цілком приголомшеним своєю нездатністю зрозуміти, що відбувається. Вона питає: «Не так, як у фільмах, Шерлоку?» За допомогою криміналіста зі Скотленд-Ярда і грізного на вигляд брата Шерлока вона пояснює, як саме він повинен впасти, як діє шок і що він може зробити, щоб не знепритомніти. Усі троє попереджають його про біль і про те, чого він може очікувати далі. Те, що триває в житті, ймовірно, близько трьох секунд, на екрані триває більше десяти хвилин. Я визнала сценарій геніальним, і це надихнуло мене продовжити свій власний проект уповільнення часу.

Працюючи над цією книжкою, я ставила собі за мету уповільнити процес падіння і підйому: показати усі варіанти, які розгортаються перед нами в ці моменти дискомфорту і болю, а також дослідити наслідки наших дій. Як і в інших своїх книжках, аби розкрити свої знахідки, я використовую дослідження й оповідки. Єдина відмінність цієї книжки полягає в тому, що тут я ділюся переважно особистими історіями. Ці оповіді дають мені можливість не тільки спостерігати за сценою з першого ряду, але також зазирнути за лаштунки думок, почуттів і вчинків. У моїх історіях є подробиці. Це наче дивитися режисерський монтаж фільму або обрати DVD з бонусом і почути, як режисер розповідає про свої задуми і процес зйомки. Це не означає, що я не можу видобути ці подробиці з чужого досвіду — я роблю це постійно. Я просто не можу зіткати з історії, контексту, емоцій, поведінки і роздумів щільне полотно.

Протягом останніх стадій розробки теорії підйому після падіння я зустрічалася з людьми, які були знайомі з моєю роботою, щоб поділитися своїми відкриттями й отримати зворотний зв’язок, дізнавшись про їхні погляди на вдатність і адекватність теорії. Чи була я на правильному шляху? Пізніше двоє учасників тих зустрічей поділилися своїм досвідом застосування процесу підйому після падіння у їхньому житті. Зворушена їхніми історіями, я попросила дозволу розмістити їх у цій книжці. Вони обоє погодилися, за що я їм вдячна. Їхні історії є натхненними прикладами підйому після падіння.

Гадаю, що на культурному рівні відсутність щирого спілкування щодо непростого процесу підйому після падіння на арені призвела до двох небезпечних наслідків — схильності до приховування під золотою обгорткою болючої правди і дефіциту «крутизни».

Під золотою обгорткою

Усі ми падали, і наші обідрані коліна й розбиті серця це доводять. Але про шрами легше розповідати, ніж їх демонструвати, оголяючи почуття, що залишилися в пам’яті. І ми рідко бачимо рани, які перебувають у процесі загоєння. Я не впевнена, чи відбувається це тому, що нам надто соромно дозволити іншим побачити інтимний процес подолання болю, або тому, що, навіть зібравши всю мужність, щоб поділитися своїм усе ще неповним зціленням, люди рефлекторно відвертаються.

Ми воліємо, щоб оповіді про падіння і підйоми були натхненними й очищеними від бруду. Наша культура рясніє подібними байками. У тридцятихвилинній промові фразам штибу «І я знайшов шлях назад», або «А потім я зустрів іншу людину», або, як у випадку з моєю TED-промовою, «Це була важка битва» зазвичай присвячують не більше тридцяти секунд.

Нам подобається, коли в цілющих історіях лише побіжно згадують про чорні смуги, отож ми можемо швидше почути рятівне закінчення. Мене непокоїть, що брак щирих зізнань про подолання невдач створив позолочене століття поразок. Протягом останніх декількох років спостерігаємо зростання числа конференцій невдач, фестивалів поразок і конкурсів невдах. Не зрозумійте мене неправильно. Я прихильниця того, щоб вважати невдачу частиною будь-якого вартого уваги прагнення. Але говорити про поразки, уникаючи згадок про супутній біль і страх та складний підйом після них, — це спроба заховати правду під золотою обгорткою. Приховуючи емоційні наслідки невдачі, ми позбавляємо концепцію мужності та стійкості якостей, які роблять її такою важливою, — твердості, завзяття і витривалості.

Так, інновації, навчання і творчість неможливі без невдач. Але невдача болісна. Вона провокує роздуми на кшталт «потрібно було і можна було», що часто означає очікування критики і сорому.

Так, я згодна з Теннісоном, який писав: «Краще любити й втратити любов, аніж ніколи не любити зовсім»5. Але велике горе збиває з ніг, а почуття втрати й самотності можуть зробити підйом з ліжка завданням неймовірної складності. Навчитися знову довіряти і любити може здаватися неможливим.

Так, якщо ми досить відверті й сміливі, розчарування неуникненні. Але у хвилини, коли розчарування переповнює нас і ми розпачливо намагаємось осягнути розумом і серцем, що станеться або чого не станеться, загибель надій буває невимовно болючою.

Робота, виконана Ешлі Ґуд, — чудовий приклад того, як зарадити собі зі складними емоціями при падінні. Ґуд — засновниця і виконавчий директор соціального підприємства «Fail Forward» («Вчися на поразках»)6, покликаного допомагати організаціям розвивати культуру прийняття ризику, креативності й адаптивності, необхідної для інновацій. Вона працювала фахівцем із соціального розвитку в Гані для канадської організації «Інженери без кордонів» (EWB), брала участь в аналізі діяльності EWB для звітів про невдачі, а також розробляла сайт AdmittingFailure.com — інтернет-ресурс, куди кожна людина може надіслати власну історію поразки й отриманого досвіду.

Ці перші звіти стали сміливими спробами припинити замовчування невдач у неприбутковому секторі, залежному від зовнішнього фінансування. Розчаровані тим, що через це замовчування організації втрачають можливість вчитися на власних помилках, люди з EWB вирішили зібрати історії власних поразок і помістити їх у річному звіті. Діяльність організації покликана вирішити деякі із найважчих світових проблем, таких як бідність, а це вимагає інноваційних підходів і знань, отож «Інженери без кордонів» поставили на перше місце досягнення результатів, а не бажання здаватися кращими, чим спровокували революцію.

У своїй привітальній промові на щорічній конференції з невдач у Норвегії «FailCon Oslo» Ґуд попросила присутніх назвати слова, які асоціюються в них зі словом «невдача». Учасники конференції почали вигукувати: «сум», «страх», «посміховисько», «розпач», «паніка», «сором» і «горе». Потім вона прочитала доповідь про невдачі і пояснила, що тридцять глянцевих аркушів містять чотирнадцять історій невдач, яких протягом останнього року зазнали «Інженери без кордонів». Потім вона запитала присутніх, якими словами вони могли б описати цю доповідь і людей, котрі поділилися своїми історіями. Цього разу із зали було чути слова: «великодушний», «здатний допомогти», «відкритий», «компетентний», «хоробрий», «натхненний».

Ґуд зробила важливе зауваження про те, що існує суттєва різниця між тим, як ми сприймаємо слово «невдача», і тим, що ми думаємо про людей і організації, які наважилися поділитися історіями своїх поразок з метою пізнання й зростання. Удавати, що ми можемо стати здатними допомогти, відчайдушними й хоробрими, не подолавши такі складні емоції, як розпач, сором і паніка, — глибоко небезпечне і помилкове припущення. Замість того щоб загортати складні емоції в позолочену обгортку і надавати презентабельності невдачам, краще навчитися вбачати красу в правді й стійкості.

Дефіцит «крутизни»

Я знаю, «крутизна» — це дивний термін, але, щоб висловити те, що я маю на увазі, інше слово не спадає мені на думку. Коли я бачу людей, котрі не бояться подивитися