Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

Однією з причин, чому я нечасто буваю на Гоа, є те, що мене щоразу просять що-небудь там зробити. Три тижні тому я сказав Вікраму, що їду з дорученням на Гоа, і він попросив мене дещо для нього виконати.

Він заклав лихварю одну з материних весільних прикрас як заставу для видачі кредиту. Це було намисто, інкрустоване невеликими рубінами. Вікрам виплатив борг, але лихвар відмовився повернути намисто. Він пообіцяв віддати його на Гоа при особистій зустрічі. Знаючи, що лихвар поважає санджайську компанію — злочинне угрупування, на яке я працюю, Вікрам попросив мене відвідати лихваря.

Я виконав це прохання і забрав намисто, але Вікрам перебільшив рівень поваги лихваря до мафії. Ухиляючись від зустрічей, він змарнував тиждень мого часу, залишаючи образливі повідомлення про мене та санджайську компанію, й аж потім погодився віддати намисто.

Але вже було запізно. Він був акулою, а мафія — компанія, яку він зневажив,— була човном для вилову акул. Я викликав чотирьох місцевих членів санджайської компанії. Ми гамселили бандитів, які стояли між нами й лихварем, аж доки вони не втекли. Ми дісталися до лихваря. Він передав нам намисто. Потім один з місцевих віддубасив його в чесній боротьбі та продовжував бити його в боротьбі без правил, доки не навчив поваги.

— Ну? — запитав Вікрам.— Ти його дістав чи ні?

— Тримай,— відповів я, виймаючи намисто з кишені піджака і віддаючи його Вікраму.

— Ого! Ти його дістав! Я знав, що можу на тебе розраховувати. Денні завдав тобі якихось незручностей?

— Можеш викреслити його зі списку своїх кредиторів, Вікраме.

— Тгик,— сказав він. Добре.

Він вийняв намисто з синьої шовкової торбинки. Рубіни, освітлені сонячним промінням, немов розтанули в його долонях.

— Слухай, я... я віднесу його мамі. Просто зараз. Хлопці, підкинути вас куди-небудь на моєму таксі?

— Тобі в інший бік,— відповів я, доки Вікрам ловив таксі.— Я повернуся до свого мотоцикла біля «Леопольда».

— Якщо ти не проти,— м’яко мовив Навін,— я б з тобою прогулявся.

— Як хочеш,— сказав я, дивлячись, як Вікрам поклав шовкову торбинку собі в сорочку для сховку.

Він уже збирався сідати в таксі, але я його зупинив, нахилившись до нього, щоб прошепотіти:

— Що ти коїш?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти не можеш брехати мені про наркотики, Віку.

— Брехати? — заперечливо перепитав він.— Дідько, я просто зробив декілька затяжок коричневого героїну, і це все. Ну й що? Тим більше, що він не мій, а Конкенона. За нього заплатив він.

— Тримай себе в руках,— застеріг я його.

— Я завжди тримаю себе в руках. Ти ж мене знаєш.

— Деякі люди здатні кинути, Вікраме. Конкенон може бути одним з них. А ти не з них. Ти це знаєш.

Він посміхнувся, і на декілька секунд я знову побачив старого Вікрама. Вікрама, який би вирушив на Гоа по намисто без моєї, ба й будь-чиєї допомоги; Вікрама, який би ніколи не здав у заставу материні весільні прикраси.

Ця посмішка зникла з його обличчя, коли він сів у таксі. Я спостерігав за його від’їздом, хвилюючись через небезпеку, в якій він опинився. Оптиміст, розтрощений коханням.

Я пішов, і Навін приєднався до мене.

— Він часто розповідає про дівчину, британку, дуже часто,— сказав Навін.

— Це один з тих випадків, коли все повинно було спрацювати, але в долі були інші плани.

— Про тебе він також багато розповідає,— провадив Навін.

— Він забагато патякає.

— Він розповідає про Карлу, і Дідьє, і Лайзу, але найчастіше про тебе.

— Він забагато патякає.

— Він казав, що ти втік з в’язниці,— сказав він.— І ти що переховуєшся.

Я зупинився.

— Тепер уже ти забагато патякаєш. Це що — епідемія?

— Ні, дай мені пояснити. Ти допоміг одному з моїх друзів, Аслану...

— Що?

— Моєму другові.

— Про що ти?

— Декілька тижнів тому я вночі був біля причалу Балларду[5]. Ти допоміг Аслану в складній ситуації.

Після опівночі повз мене через Баллард пробіг парубок. Усі крамниці на тій широкій вулиці були зачинені. Йому не було куди втікати від переслідувачів, і хлопчина зупинився. Вуличні ліхтарі кидали тіні дерев на дорогу, хлопець стояв сам в очікуванні бійки. А згодом він був уже не сам.

— Ну і що з того?

— Він помер. Три дні тому. Я намагався тебе знайти, але ти був на Гоа. Тож я вирішив розповісти тобі про це зараз.

— Про що розповісти?

Він здригнувся. Я був з ним жорсткий, бо він говорив про мою втечу з в’язниці, а хотілося, щоб нарешті дістався до суті.

— Ми товаришували з ним у коледжі,— сказав він спокійно.— Він полюбляв прогулюватись уночі, у небезпечний районах. Як і я. Як і ти. В іншому разі ти б не був там тієї ночі, щоб йому допомогти. Я подумав, може, ти захочеш знати.

— Ти що — жартуєш?

Ми стояли у слабкому затінку. Дуже близько один біля другого, а потік людей на тротуарі оминав нас з усіх боків.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти згадав про втечу з в’язниці лише для того, щоб повідомити мені про сумні подробиці смерті Аслана? Це ж те, що ти намагаєшся сказати? Ти що — здурів, чи ти справді настільки сердечний?

— Так, мабуть,— ображено мовив він, починаючи дратуватись,— я справді такий сердечний. Занадто сердечний, бо гадав, що ти сприймеш мої слова без усілякого підтексту. Не треба було тобі розповідати. Це останнє, чого б я хотів. Вибач. Я вже піду.

Я його зупинив.

— Почекай! — гукнув я.— Почекай.

Він був щирий. Чесний погляд, упевнена постава і сяєво його посмішки. Інстинкт сам обирає власних дітей. Мої інстинкти вподобали його, хлопчину, парубка, що стояв переді мною, такий хоробрий і ображений. Він був щирий, а таке буває нечасто.

— Добре, винен,— сказав я, піднімаючи руки.

— Та нічого,— відповів він, заспокоївшись.

— Тож повернімося до того, як Вікрам розповів тобі про мою втечу з в’язниці. Розумієш, це інформація такого роду, що може зацікавити Інтерпол і завжди цікавить мене. Ти ж розумієш це, правда?

Це не було запитанням, і він це знав.

— До біса Інтерпол.

— Ти ж детектив.

— Детективів теж до біса. Це така інформація, яку ти