Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

наказу. Попередній строк: друга липнева ніч після нового місяця. Люди мають висадитися на другому березі на два дні пізніше.

Над шляхом літали зграї вороння, каркаючи різко. Летіли на схід, у напрямку Магакаму й Дол Анґра, у напрямку Венґерберга. Їдучи, гонець повторював подумки слова секретного послання, яке, за його посередництвом, король Темерії слав королю Едірну.

Фольтест до Демавенда. Перше: Стримаймо акцію. Мудрили скликають з’їзд, мають зустрітися і радитися на острові Танедд. Той з’їзд може все змінити. Друге: пошуки Левенятка можна припинити. Підтвердилося. Левенятко мертве.

Аплегатт ударив шпакуватого жеребчика п’ятами. Час квапив.

Вузьку лісову дорогу було забито возами. Аплегатт сповільнився, спокійно підклусував до останньої із довгої колони повозок. Зразу ж зорієнтувався, що крізь затор не пропхається. Про те, щоб повертатися не могло бути й мови — занадто великою була б витрата часу. В’їжджати ж у багнисту гущавину, щоб об’їхати затор, також не дуже його тішило, тим більше що вже сутеніло.

— Що тут сталося? — запитав він у візників останнього транспорту в колоні, у двох дідуганів, із яких один, здавалося, дрімав, а другий — не жив. — Напад? Білки? Кажіть! Бо я поспішаю…

Раніше, ніж хтось із дідуганів зумів відповісти, з голови колони, невидимої серед лісу, долунали крики. Візники в поспіху застрибували на фургони, репіжили коней і волів під акомпанемент вишуканих прокльонів. Колона важко рушила з місця. Дрімаючий дідуган отямився, ворухнув бородою, цмокнув на мулів і шмагонув їх по задах віжками. Дідуган, який здавався мертвим, ожив, відсунув солом’яного бриля з очей і подивився на Аплегатта.

— Гляньте на нього, — сказав. — Поспішає він. Ич, синку, пощастило тобі. Саме ти вчасно доскакав.

— Вірно, — ворухнув бородою другий старець і підігнав мулів. — Вчасно. Якби ти ополудень під’їхав, стояв би разом із нами, чекав би, як проїзд звільниться. Усі ми поспішали, але довелося чекати. Як поїдеш, коли тракт закритий?

— Тракт був закритий? Яким то чином?

— Жахливий людожер там, синку, об’явився. На лицаря напав, що самудвох із пахолком по тракту їхав. Лицарю, кажуть, довбешку разом із шоломом відірвав, коню кишки випустив. Пахолок зумів звіятися, говорив, що жах там, що начебто увесь гостинець червоним від юшки був…

— Що то був за монстр? — запитав Аплегатт, стримуючи коня, аби продовжити розмову із візниками возу, що повз не поспішаючи. — Дракон?

— Нє, не дракон, — сказав другий старець, той, у солом’яному брилі. — Казали — мандигора чи якось так. Пахолок говорив, що летюча бестія, жах яка велика. А завзята! Думали ми — зжере собі лицаря та й полетить — та де там! Сіла на дорозі, курва її мати, й сидить, сичить, зубиськами блискає… Ну й заткнула шлях, наче корок фляжку, бо хто під’їхав та потвору побачив, віз кинув — та гайда назад. Стало там тоді возів із півмилі, а навколо, сам бачиш, синку, гущавина й баюри, ані об’їхати, ані завернути. Тож стали ми…

— Хлопів хоч дупою їж, — пирхнув гонець. — А стояли наче барани! Було б сокири узяти та палюгами й вигнати тварюку з дороги, або й убити!

— Ага, кілько спробували, — сказав дідуган за віжками, цмокаючи на мула, бо колона рушила швидше. — Трійко ґномів з купецької охорони, а із ними ще четверо новобранців, які до Каррераса в фортецю йшли, до війська. Ґномів тварюка жахливо пошматувала, а новобранці…

— Дременули! — закінчив другий дідуган, після чого соковито й далеко сплюнув, точно влучивши у вільний простір між задами мулів. — Дременули, ледь оту мандигору побачили. Один, кажуть, у штани надристав. О, дивися, дивися, синку, то він! Оночки він!

— Та що ви мені тут, — трохи занервував Аплегатт, — засранця хочете показати? Не цікаво мені…

— Не теє! Потвора! Потвора вбита! Вояки її на фуру кладуть! Бачте?

Аплегатт підвівся на стременах. Незважаючи на сутінки та на роззяв, які стовбичили навколо, він роздивлявся підняте солдатами величезне блідо-жовте тіло. Нетопирині крила й скорпіонів хвіст потвори безвладно волоклися по землі. Крикнувши хором, вояки підняли труп вище й звалили його на віз. Запряжені в нього коні, видно занепокоєні смородом крові й стерва, заіржали, смикаючи дишлом.

— Не зупинятися! — крикнув дідуганам десятник, який командував солдатами. — Далі їхати! Проїзд не забивати!

Дідуган підігнав мулів, віз підскочив на колії. Аплегатт штурхнув коня п’ятами, порівнявся із ними знову.

— Вояки, видко, бестію затовкли?

— Де там, — заперечив дідуган. — Вояки, як прийшли, тільки рота на людей роззявляли, лаялися. То тобі стій, то тобі вперед, то се, то те. До потвори не поспішали. Послали за відьмаком.

— За відьмаком?

— Так було, — запевнив другий дідуган. — Комусь згадалося, що на селі відьмака бачено, тож по нього й послали. Проїжджав потім він повз нас. Волосся біле, морда паскудна та ще й страшний меч на спині. Години не минуло, як хтось спереду крикнув, що зараз можна буде їхати, бо відьмак бестію уконтрапупив. Тоді ми й рушили нарешті, а тут, синку, акурат і ти під’їхав.

— Ха, — сказав Аплегатт замислено. — Стільки я років дорогами ганяю, а відьмака ще не зустрічав. Бачив хто, як він із потворою тією справився?

— Я бачив! — закричав хлопець із розкуйовдженою чуприною, під’їхавши з іншого боку воза. Їхав на охляп, правлячи худою, кольору гречки, шкапою за допомогою недоуздка. — Усе я бачив! Бо біля солдат був, на самісінькому передку!

— Гляньте на шмаркача, — сказав дідуган, який правив возом. — Молоко під носом, а як мудриться! А батогом не хочеш?

— Та нехай уже, батьку, — втрутився Аплегатт. — Скоро розстань, я на Каррерас поїду, а раніше знати хотілося б, що там із тим відьмаком було. Кажи, малий.

— А було так, — почав швидко хлоп, їдучи ступою поряд із возом, — що прибув отой відьмак до військового коменданта. Сказав, що зветься Ґерант. А комендант на те: як звешся — так звися, краще до роботи берися. І показав, де потвора сидить. Відьмак підійшов ближче, подивився хвильку. До потвори було зі стайе чи й більше навіть, але він тільки здаля глянув і відразу каже: це, каже, мантикора винятково здоровезна і що вб’є її, якщо йому двісті крон дадуть.

— Двісті крон? — аж захлинувся на те другий дідуган. — Що він, здурів геть?

— Те саме й пан комендант сказав, тіко шо трохи грубше. А відьмак на те: стільки воно й коштуватиме, а йому — все’дно, нехай потвора на дорозі хоч би й до судного дня сидить. Комендант на те, що грошви стільки не заплатить, що йому легше почекати, аж потвора сама полетить. А відьмак на те, що потвора не полетить, бо вона голодна й люта. А якщо й відлетить,