Володимир Лис - Діва Млинища

половину болітця. Того року середина осені випала суха, то болотяна вода тилько ледь мочила ноги.

«Ну й добре, мо’ погода ще пару днів протримається. То різуха[4] висохне і буде добра помощина[5] на зиму для корівки. Може, візьму й сьогодні рядюжку ще не сухої трави, хай вдома підсохне», — так подумав, глєнув на ліс, що тепер геть золотавий до болітця підступав, і тут угледів жіночу постать. Скорше, дівочу. Сперше навіть видалося, що то його Парася. Стрепенувся, зирнув пильніше. Али чого б їй сюди йти, тутка їхньої землі нима. Хіба за мохулями[6]. Нє, Парася знає, що тутика мохулі ни ростуть. «Мо’ яка дівка, що цього ни відає?» — подумав.

Дівчина знову майнула між деревами. Ніби кинулася бігти й спинилася. Світла пляма серед жовтого листя. Хто би то вирядився в біле до лісу? Спинилася, і Панасові здалося, мовби щось гукнула, про щось питає ци кличе до себе. Він ступив був крок-другий і тоже спинився. Дівчина враз мовби розчинилася між вільшняком. Не зникла між деревами, а розчинилася. Як туман бува чи відблиск сонця за гарної погоди, який поглинає ліс. Хоча ж Панас добре бачив, що то не якась мара. А таки людина.

Людина!

Вона йшла собі між деревами, йшла і дихала, як людина. Дихала? Хіба звідси можна почути, чи вона дихала? Чого він про те подумав?

Тут його тілом пробіг легенький холодок. Вітер з-за пліч повіяв. Зовсім маленький та холодний. Здавалося, дряпнув кігтем по плечі. То ще більше здивувало. Хіба вітер має кігті, пазурики?

«Я ніц ни боюся, — подумав Панас. — Хай там що».

Він узявся косити далі. Переборював бажання озирнутись. Ат, дурниця, мало що могло угледітися. Мо’ сонце грало між деревами… До того ж, він бачив постать попереду себе, не позаду.

Про те, що злякався, матері й братові, звісно, не розкаже. А от Парасці, Парасі, Парасочці, Парочці — чом би й нє? Обоє посміються.

Зовсім поруч упав і мовби розсипався, покотився по траві сміх — Парасчин дзеленькотливий сміх, так уміла сміятися тільки вона — підскакував угору й знову падав, мовби ще більшими горошинками. Два запахи любив Панас найбільше — пахучої паруючої землі, яку щойно виорав, й жіночого тіла, не просто жіночого, а саме Парасчиного. Якось було навіть подумав, що на ньому тоже можна вирощувати жито, а ліпше пшеницю, бо тіло було біле, аж сяюче. Та всього його, повністю, у всій красі й привабі, тико й бачив раз, як Параска купалася в Мережці, — підглянув, дух його полетів, запарував над водою, теплою, як парне[7] молоко, а прутень став розпирати ногавиці[8]. Він був чоловіком, і ця біла скибка, не скибка, а ціла паляниця, мала належати йому, він намастить неї, авжеж, ліпшим туком[9], ніж будь-який чоловік, не те що на їхньому кутку Млинищі, а в цілих Загорєнах. Тоді Панас таки не стримався, побіг і собі до річки, дівчина, певне, почула той біг, швидкий, гарячий, як у лошака, що спішить до води, обернулася, скрикнула, він угледів двійко розкішних диньок, які запашіли й засяяли, затулила їх руками. Скрикнула й стала відступати й пірнула у воду — геть гола. Мусила присісти, бо ж їхня річка ни така й глибока. Панас ни став стидатися, стягнув ногавиці й собі шубовснувся.

— Ни пудходь!

Дівочий крик, як поранений птах, ударився в його лице. «Ци побачила вона моє багацтво?» — подумав Панас вже у воді, що виявилася ни такою й теплою. Дівчина лягла животом на воду, поплила, схожа на великого вугра, що вигинався, розганяючи хвилі. Панас повагався й поплив за нею. Й добре зробив, бо ж вона таки озирнулася, повернула голову й очі — злякані, а од того побільшені, схожі на два маленькі горіхові озерця («Хіба озера бувають горіхові?» — подумав) — кресонули заклично, так йому здалося. Змахнув щосили рукою, потім рубонув по воді другою, підплив зовсім близько і схопив за ступні, пірнув донизу й побачив усю дівочу красу, таку безборонну, що аж одвернувся.

— Панасе, пусти!

Крик тепер був справді розпачливим, і він відпустив ноги, розвернувся, щоб пливти назад. Та почув кашель за спиною. Озирнувся: дівчина стояла по груди у воді, кашляла й сипала[10]. Певно, коли він підігнув їй ноги, нахапалася води.

— Парасю, прости, я не хотів, — розпачливо сказав.

— Одвернися. Ну… Ну тибе.

Він одвернувся, поплив назад. І раптом побачив дивну картину — несе її, безсилу, таку, що потребує помочі, порятунку, на руках, вздовж річки — ще безбороннішу, свіжу од купання, пахучу, розкриту перед ним.

«Буде так!» — подумав.

Коли доплив до місця, де роздягалися, подумав: мо’ пождати? Нє, ни стане, он і неїні спідниця й сорочка біліють на траві. Глянув на село й раптом подумав: «Ци ж нихто ни бачив?» Село ще спало, а може, й не спало, та яке йому діло до нього і до тої, без якої однині жити не зможе.

— Прости, ни стримався, — сказав увечері, коли побачив, як прямує, певно, до Ганьки Мирузової на дівочі посиденьки.

— Стримався, стримався, — засміялася Параска, і вже як поминула його, кинула через плече:

— Безсовісний!

Зрозумів — гнів її скорше вдаваний, і од того ще більше потепліло в грудях.

То було наприкінці позаминулого літа. Мережка за цей час пронесла чимало води крізь село.

На вечорницях, десь уже пусля Покрови вона сказала зі смішком:

— А знаєш, як у нашім силі кажуть, що має зробити хлопець, котрий дівчину голою побачив?

— І що ж? Штраф старості сплатити?

— Ну, як такий нидогадливий, то сади горох по капусті…

Він знав, на що натякає. Сказав, що може й до Пилипівки[11] ще сватів заслати.

— Пужди, — у голосі його коханої проклюнулось щось незвично-потаємне, — ни гонеся, як Харитин за параниною. Ни хочу я Мотрунці дорогу переходити.

Зрозумів — Параска натякає, що старша неїна сестра мусить раньше заміж вийти. У Мотрунки тоже були залицяльники, хоч видалася не такою вродливою, як молодша сестра. Та перебірливою. Бо вже й Петрові Лукасьовому, і хлопцю з сусіднього села піднесла диньки[12].

Панас рішив — хай він трохи пожде, мусить же вибрати когось тая Мотрунка. Мусить, бо за двайцятник перевалило, стара дівка, щитай.

Та з якогось часу до його серця закрався холодок, а до голови — підозра: не тико, ой не тико Мотрунка тут причиною, а щось інше.

Те щось називалося Єрчиковим Пилипом.

Єрчики жили через