Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

заклики до пиятики. У нас Різдвяний вертеп – солідна постановка для наших юних глядачів! – жартома посварилася Марія Василівна пальцем на своїх акторів. – Як вам костюми?

– Нормально, – мовив Воїн, оглядаючи бутафорний автомат.

– Декорації також будуть готові з дня на день, – сказала шефова. – Чого нам ще бракує?

– Глядача, овацій і квітів, – знову, за своєю звичкою пожартував екс-Чорт.

– Це все нас чекає 12 січня, коли будемо тут ставити наш Вертеп. Якщо немає зауважень, прохань та пропозицій – починаймо.

– Звукорежисера нема. Спізнюється, – підказав пан Гаврило, старший дядько, що мав грати одного з трьох Царів у нашій виставі.

– А ще у нас нема колядки. Може, традиційно – «Нова радість стала»? – зауважив один з наших акторів.

– Чекайте, – знову сказав пан Гаврило. – Є у мене одна ідея. А хто знає таку старовинну коляду, чи навіть щедрівку, про чотирьох волів? Ти, Марусе, маєш знати, це твоєї бабці улюблена…

Так, я знала. Бабуся увесь час її мені співала…

Пасла Маруся чотири воли в долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же, в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині!

І не знаю, що на мене найшло: пісня ніби сама вирвалася з моєї душі і полетіла залом. Усі присутні подивовано глипали на мене, раптом один за одним почали аплодувати.

– Браво! – гукнув екс-Чорт.

Я підняла руки вгору, заспокоюючи їх, Марія Василівна поплескала у долоні:

– Досить приколюватися: колядка і справді суперова. А зараз давайте попрацюємо над фінальною сценою, бо вона у нас трохи «сирувата». Гайда по місцях!

Доки ми говорили, підтягнулися й інші наші актори, що враз розчинилися за лаштунками – і ми почали свою роботу. Вертеп наш мав би вийти незвичайний – городоцький – за нашим власним сценарієм…

Розділ 2

Гаврило

Пан Гаврило ходив до церкви, коли тільки випадала найменша нагода. Він приходив, ставав навколішки й молився, питаючи в Господа поради та розради. Проказавши усі свої молитви, пан Гаврило сідав на лавочці і просто сидів, роздумуючи у цій святій тиші. Думок тут приходило особливо багато, так ніби Господь говорив до нього, навчаючи. Гаврило цілком був занурений у це слухання-задуму і лише час від часу відповідав «Слава навіки Богу», коли хтось із прихожан вітався з ним.

Приходив пан Гаврило до цієї церкви, скільки себе пам’ятає, ще з дитинства, усе своє життя. А життя у нього було ой нелегке, зараз уже всього і не згадаєш! Та й навіщо? Нема чого оглядатися. Попереду нова місія. Дуже важлива.

Люди у місті знали і поважали його у першу чергу як вчителя, патріота і просто порядну людину, яка все життя боролася, страждала і вірила. Багато хто тоді називав цю працю «сізіфовою», одначе Ті-Що-Йшли-Вперед свого таки домоглися: залізобетонна система, обвита товстими ланцюгами й освячена кров’ю невинних, таки впала. Рухнула, розвалилася, розсипалася, як будиночок на піску…

Сам пан Гаврило виховував молодь, писав статті, робив історичні розвідки, а також розкопки, під час яких знаходили кістяки людей, закатованих котроюсь із систем. Він завжди говорив правду, заодно спростовуючи брехню, і слово його було сильним. Цього слова боялися…

Про свої досягнення пан Гаврило розповідати не любив, уперед дивився. А там, на жаль, нічого доброго не було: все, за що він так боровся, що захищав, – поволі зсихалося під тиском людської байдужості та корисливості. Почала вибудовуватися нова система, покликана перетворити його людей на маргіналів, карликів, зробити їх плебеями на власній землі. Споконвічні цінності було побито тяжким побутом та злиднями, а те людське, що іще лишилося, – перекручували в інший бік, на 180 градусів. Молодь росла уже не та, що колись… Та й що з них виросте, коли вони на своїй же землі – соціальні сироти. Хіба ж для того він так терпів, хіба ж тому присвятив стільки років свого життя?

А тим часом система росла і дужчала…

– Слава Ісусу Христу! – вчергове привітався хтось із Гаврилом, той так само напівавтоматично відповів:

– Слава навіки Богу!

– Я знав, що знайду тебе в нашій церкві. Ніде твоя життєва батарея не зарядиться так, як тут.

Тільки тепер Гаврило зрозумів, що біля нього підсів не простий прихожанин. Оглянувся: це був майор міліції пан Михайло.

– Тобі, друже, також не завадило б сюди частіше приходити.

– Так, я знаю. Але у мене в цьому місті дуже багато справ, тому, відповідно, дуже мало часу на те, щоби розслабитися.

На якусь мить запала мовчанка.

– Я так розумію, зараз ти тут також у справі? – першим спитав Гаврило.

Вони поглянули один на одного, погляди їх перетнулися.

– Чорні щось придумали, – мовив майор. – Хмари згущаються. Вони стягли до Городка велику силу.

Гаврило з Михайлом знову помовчали, розмірковуючи. Були знайомі вже з тисячу літ і навчилися розуміти один одного з півслова.

– Я не дивуюся: нова система росте і кріпне. Людський ресурс не безмежний, ми втрачаємо кожен день. Скільки так ще буде тривати, чи довго ми протримаємося? – мовив Гаврило, але його співбесідник не мав часу відповідати на риторичні запитання.

– Чорні надто сильні, їх надто багато, вони в кожному кабінеті. Скоро ті виродки захочуть все. Все. Треба нарешті ставити питання руба! Мусимо зробити ставку…

Гаврило навіть слухати того не хотів, перервав Михайла на півслові:

– Запам’ятай, Михайле, ми тут не для того, аби грати з чорними в шашки. Наше завдання – тримати рівновагу, баланс. Хочеш поставити все на людей? Це ж люди, Михайле, вони слабкі…

– Були й сильні поміж ними, сам знаєш. Чорні довго чекати не будуть: невдовзі почнеться. Ми не вистоїмо – сам бачиш, які хмари лізуть. Нам треба вириватися з того кола, інакше кінець наш близько. Мусить бути чоловік, що проведе нас крізь пітьму!

Знову мовчанка-задума.

– Як ми його впізнаємо?

– Має сам до нас прийти. Так було сказано.

І ще раз та сама мовчанка, та сама задума.

– Не знаю, – завагався Гаврило. – Я людям ніколи не вірив. Вони Христа розіп’яли…

Розділ 3

Марія

Наш дім був спроектований і зведений руками мого чоловіка. Іван у мене – інженер-будівельник, підприємець, майстер на всі руки. Спочатку було важко: ми з ним жили в орендованій квартирі, багато працювали, але потроху стали на ноги, і перед тим, як на світ мав прийти наш синочок Івасик, ми уже переїхали у свою хату. Вона не Бог зна яка велика чи модерна, але тут було дуже затишно…

Отож, я називаюсь Марія, живу в Городку, маю роботу,