Еліас Канетті - Засліплення

здобич свого часу, цим часом ув’язнений, йому скоряється, є його найпослідущим рабом». Це, одначе, в жодному разі не означає, буцімто письменник позбавлений права мати про епоху власну думку, не годен приймати чи відкидати той чи той аспект сучасної йому дійсности. В цьому сенсі він і протистоїть своєму часові.

Канетті, навряд чи випадково, жодного разу не назвав Камю на ймення, хоча неодноразово стикався з його ідеями: Канетті не міг сприйняти абсурдне як пояснення таємниць життя й смерти. Так, смерть для нього — найважливіший предмет роздумів, іноді навіть більш важливий, аніж завше цікаві для нього маси і влада, проте про перспективу власного неминучого скону він говорив спокійно й відчужено. Отже, йдеться, сказати б, не про особистого ворога, а радше про ідейного, навіть політичного. У кожному разі смерть — його ворог, і ворог смертельний.

Його взяте за наріжний камінь неприйняття смерти майже спонтанне: це — здорова реакція життя на небезпеку його гвалтівного припинення. Поступово основним методом його неприйняття смерти стає саме чинник насильства. Для Канетті огидна смерть, і тому він так категорично заперечує війни — ці фабрики смерти. Ось прикметний образ із його нотаток 1942 року: «Він відірвав мені ліве вухо. Я відібрав у нього праве око. Він вибив мені чотирнадцять зубів. Я зашив йому рота. Він ошпарив мені зад. Я вивернув йому навиворіт серце. Він з’їв мою печінку. Я випив його кров: ВІЙНА».

Війни XX ст. незрівнянно більш убивчі, аніж попередні. Саме тому особливою позицією письменника, захисника життя, сьогодні має стати протистояння своєму часові як епосі масових смертей. Лише так, і не інакше, можна й треба розуміти Канетті. Він знав, що термоядерна зброя загрожує винищенням цілому родові людському, і вимагав зробити висновки, що звідси випливають. Ще 1957 року, ведучи мову про великі держави, Канетті зауважив: «Війна між ними стає все більше неможливою... Конфлікт за всіх умов означав би цілковите винищення обох сторін», а 1965 року звернув увагу на можливості, що з’являлися у зв’язку з цим: «Існування такої зброї вперше в історії людства веде до угоди про необхідність миру».

Перед нами один з вельми ранніх прикладів нового мислення XX сторіччя.

* * *

Думки про смерть були спонукою до написання третьої п’єси Канетті. Іноді у нас її назву перекладають як «Приречені», та це навряд чи правильно — і за формою, і за суттю. Мова в ній іде не про приречених, тобто не про людей, які загалом знають, що помруть, а про «обмежених у терміні», тобто про тих, котрі знають, коли помруть.

Як у «Весіллі» та «Комедії марнославства», місце дії п’єси абсолютно умовне, а час — не визначений. Хоча воно не в минулому і не в теперішньому, а радше в майбутньому. У пролозі двоє розмовляють про те, як жахливо було раніше, коли не знали дня своєї смерти, повсякчас очікували на неї й повсякчас боялися її, і як чудово тепер, коли кожний уже з самого свого імени дізнається, скільки років йому відведено прожити: доки його «мить» не настала, він нічого на світі не боїться. Головна ж дія «Обмежених у терміні» складається з багатьох прикладів, які свідчать, що страх далеко не зник, а лише змінив свої форми, і горя в людей аніскілечки не убуло.

Героя звати Фюнфціх[2]. Інакше кажучи, жиги йому визначено піввіку. Проте він не хоче з цим змиритися. Ні, не з мізерністю терміну, а з тим, що він кимось або чимось визначений і що люди, які несуть заважкий тягар цієї визначености, глибоко нещасливі. І Фюнфціх повстає супроти чинної системи: він продовжує жити після того, як термін вийшов, а відтак руйнує віру в незмінність системи і в неї саму. Одначе полегші не настало. Канетті не впевнений, що краще: знати, коли настане твій кінець, чи не знати. І оця невпевненість, мабуть, саме те, що приваблює у його найменш сценічній п’єсі: адже вона у своєрідний спосіб відображає важливі риси його мистецького обличчя — некатегоричність, недогматичність, діалектичність.

Некатегоричність, недогматичність, діалектичність Канетті сформували ідею праці всього його життя «Маса і влада». Поставивши останню крапку, він записав у свій нотатник: «Тепер я кажу собі, що мені пощастило схопити сторіччя за горло». Можливо, це висловлювання надто гарне, мабуть, йому не вистачає скромности, проте засадничо воно правильне.

«Маса і влада» й супутні до неї статті — це за жанром щось, що перебуває поміж наукою й мистецтвом. І річ не просто в стилі, як завше, у Канетті, насиченому, стислому, образному. Порушуючи проблеми з царини соціології, він тут-таки створює образ володаря й образ натовпу; інакше кажучи, породжуючи щось мистецьке, одначе коштом засобів і доказів науки. Художній образ, проте, здатний виявитися, так би мовити, ширшим самого себе; він рокований на це власною природою.

Що не таланило Канетті у працях теоретичних, пощастило зробити в дивовижному романі «Засліплення», який його й уславив. Роман увібрав у себе проблематику чи не всіх інших книжок письменника, причому (що робить його особливо дивовижним) ще до того, як вони були написані.

* * *

1929 року в Канетті виник задум циклу з восьми романів. У центрі кожного з них мав стояти герой, який був би позначений якоюсь маніакальною властивістю. Тому йому не годилося мати ймення — лише кличку, що відповідала би властивості. Йдучи за Бальзаком, Канетті задумував свою «Людську комедію», проте, оскільки мова йшла про особистості маніакальні, він назвав її «Людською комедією облуд».

Певний час він працював над усіма задуманими романами одразу, жодному з героїв не надаючи переваги, одначе під осінь 1930 року чітко почав вирізняти того, котрий носив кличку Книжковий Хробак (Buchenvurm). Незабаром у Книжкового Хробака з’явилося ймення: Бранд[3]. Воно вказувало (хоча доля Бранда багато в чому ще не була визначена), що йому судилося загинути у вогні під час пожежі.

«Що йменням своїм і своїм економ, — згадував набагато пізніше Канетті, — він зобов’язаний дневі 15 липня». Канетті має на увазі 15 липня 1927 року. Того дня у Відні сталися народні заворушення, був підпалений і згорів Палац юстиції.

Канетті зобов’язаний 15 липня не лише мотивами вогню, пожежі, що проникли в його роман. Письменник сам був того дня на вулиці у розтелесованому натовпі, бачив, як він формується, відчув на собі силу масового психозу. «З-поміж подій, які мені довелося пізнати на власному досвіді, — писав він, — ці більше за все нагадували революцію. Відтоді я достеменно знаю (мені й