В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

родина налічує п’ятдесят вісім осіб. Декого з них він не любив, кількох узагалі ненавидів, однак Мадам ніколи не пробачила б йому, якби він не врятував усіх її родичів.

— А мої люди, Клоде? — спитав Генерал своєю чіткою, офіційною англійською. — Як щодо них?

Генерал та Клод поглянули на мене. Я спробував набрати хороброго вигляду. Я не був старшим офіцером штату, але як ад’ютант Генерала та офіцер, який найбільше знався на американській культурі, відвідував усі його зустрічі з американцями. Деякі мої земляки володіли англійською не гірше за мене, хоча більшість мали ледь помітний акцент. Але мало хто був здатен, як я, обговорювати бейсбольні подачі, те, яка страшна Джейн Фонда, або ж чим «Ролінг Стоунз» кращі за «Бітлз». Якби американець заплющив очі, слухаючи мене, він подумав би, що я — один з його людей. Насправді телефоном мене легко було прийняти за американця. Під час особистої зустрічі моїх співрозмовників неодмінно дивувала моя зовнішність, і вони майже завжди питали, як я навчився так говорити англійською. У цій республіці хлібного дерева, франшизі Сполучених Штатів, американці очікували, що я буду одним з мільйонів тих, хто не говорить англійською, говорить піджином[7] чи англійською з сильним акцентом. Я не виправдовував їхніх сподівань, саме тому завжди прагнув в усній чи письмовій формі продемонструвати, як добре я знаю їхню мову. Я мав більший словниковий запас і вживав граматику правильніше за середнього освіченого американця. Я діставав і високі ноти, і низькі, тому без щонайменших ускладнень розумів, коли Клод говорив про посла як про «поца» та «дрочило» з «головою в дупі», бо той заперечував неодмінне падіння міста.

— Офіційно, — сказав Клод, — евакуації не буде, бо нас не зривають з місця найближчим часом.

Генерал, який дуже рідко підвищував голос, тепер це зробив.

— Неофіційно ви нас кидаєте! — крикнув він. — Вдень і вночі з аеропорту йдуть літаки. Усі, хто працює з американцями, хочуть виїзну візу. За візами вони йдуть до вашого посольства. Ви евакуювали своїх жінок. Ви евакуювали немовлят і сиріт. Чому лише американці не знають, що американці тікають звідси?

Клодові стало гідності зробити присоромлений вигляд, пояснюючи, що в разі оголошення евакуації в місті спалахнули б заколоти і люди могли б напасти на тих американців, що лишилися тут. Так уже було в Данангу та Нячангу, де американці втекли, рятуючи свої життя, і залишили місцевих жителів битися одне з одним. Але, попри цей прецедент, у Сайгоні було навдивовижу спокійно. Його мешканці поводилися, немов подружжя, чий шлюб уже зруйновано, однак вони прагнуть триматись одне за одного і тонути разом, якщо це дозволить їм не визнавати зрадницької правди. А правда тут полягала в тому, що принаймні мільйон людей так чи інакше працювали на американців, починаючи з тих, хто чистив їм взуття, і закінчуючи тими, хто керував армією, сформованою американцями за їхнім власним уявленням, щоб робити їм феляцію за ціною гамбургера десь у Пеорії чи Покіпсі. Чимало хто з цих людей вірив, що, як комуністи переможуть (у що вони відмовлялися вірити), на них чекатиме в’язниця або ж гарота[8], а на незайманих дівчат — шлюб із варварами. Чому б їм так не думати? Саме такі чутки розпускало ЦРУ.

— Отже… — почав Генерал, але Клод його перебив:

— Ви маєте літака, і вам слід вважати це за щастя, сер.

Генерал був не з тих, хто благає. Він прикінчив своє віскі, як і Клод, тоді потиснув йому руку і попрощався, не зводячи з нього погляду. «Американці люблять дивитися людям у вічі, — сказав мені якось Генерал, — особливо коли трахають їх ззаду». Клод бачив ситуацію інакше.

— Інші генерали дістають місця лише для найближчих родичів, — сказав він нам, прощаючись. — Навіть Бог та Ной не могли врятувати всіх. Принаймні не стали.

Чи справді вони не могли? Що сказав би на це мій батько? Він був католицьким священиком, але я не пам’ятаю, щоб цей бідолашний сановник колись читав проповідь про Ноя, хоч і визнаю, що я ходив на месу тільки для того, щоб подрімати. Але хоч що могли зробити Бог чи Ной, я не сумніваюсь, усі люди Генерала, маючи таку змогу, порятували б сотню кровних родичів, так само як усі ті офіційні, що могли собі дозволити хабара. В’єтнамські родини — річ тонка й складна. Як єдиний син пригнобленої матері, я інколи і хотів мати таку родину, однак зараз, безперечно, був не той випадок.

Пізніше того ж дня президент подав у відставку. Я думав, що він покине країну за кілька тижнів до того, як годиться диктаторові, й заледве думав про нього, працюючи над списком евакуації. Генерал був прискіпливий, уважний до деталей і звик швидко ухвалювати тяжкі рішення, однак це завдання він доручив мені. Сам займався звичними справами: читав ранкові звіти з допитів, ходив на зустрічі до помешкань загальної об’єднаної частини штабу, телефонував довіреним особам, щоб обговорити, як утримувати місто і водночас підготуватися до того, щоб покинути його — непростий маневр, наче грати в музичні стільці під свою улюблену пісню. Я думав про музику, бо, складаючи список у своїй кімнаті на віллі в нічну годину, слухав американське радіо на приймачі «Соні». Пісні «Темптейшнз», Дженіс Джоплін та Марвіна Ґея зазвичай робили погане стерпнішим, а хороше — взагалі чудовим, але не в такі часи. Кожне викреслене ім’я скидалося на смертний вирок. Усі наші імена, від наймолодшого офіцера до Генерала, були у списку, який власниця запхала собі до рота, коли ми увірвалися до неї три роки тому. Попередження, яке я надіслав Манові, не дісталося до неї вчасно. Коли поліцаї притиснули цю агентку комуністів до підлоги, мені не лишалося нічого, крім сунути руку їй до рота й витягнути просочений слиною список. Його зіжмакане існування доводило, що за членами Особливої Служби, які звикли стежити за іншими, теж стежили. Навіть якби я лишився з нею наодинці, я не міг ризикувати своїм прикриттям і сказати, що я — на її боці. Я знав, яка доля чекала на неї. У камерах допиту Особливої Служби говорили всі, вона мимоволі видала б мене. Агентка була молодша за мене, але доволі мудра, щоб теж знати, що на неї чекає. На якусь мить я побачив у її очах правду, яка полягала в тому, що вона ненавиділа мене за те, що я був тим, ким вона мене вважала, — агентом деспотичного режиму. Тоді, як і я, вона згадала про роль, яку