Ліна Костенко - Маруся Чурай

коси, як задзвонили по його душі- Та він же їй як рідний син і досі, у них і виріс там на шпориші. Вона ж свою дитину годувала та вже й сусідську бавила, чужу. Бобренчиха ж тим часом воювала — за курку, за телицю, за межу. Все нíколи. То в них і повелося: сьогодні ситий, бо учора їв. То те дитя й на ноги зіп'ялося, і розуму дійшло у Чураїв. Коли ж у Гриця вибилось навусся і Чураївна стала на порі, то полюбилась хлопцеві Маруся,— могли б лише радіти матері. Воно на те й заходилось спочатку. Грицько пішов тим часом у похід. Попідростали верби і дівчатка,— про це в суді, можливо б, і не слід,— але ж Маруся так його чекала, такі літа одна перебула! Нікому ні руки не шлюбувала, ані на кого й оком не вела. Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в бога і продавати душу сатані. — Хай бог почує сльози удовині! — Бобренчиха зайшлася від ридань. — Панове суд! Я вірю цій людині,— сказав Пушкар. І втрутився Горбань: — А чим довір'я ваше обгрунтоване- Ведете суд на хибну колію. — У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю. А хто тут, може, хоче хабаря, то хай мені подивиться у вічі. — Панове! До Мартина Пушкаря тут посланець прибув із Січі. ...Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги. Віддав чолом і мовив хрипкувато: — Полковнику, вам лист від кошового. — Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате. Якісь новини- — Обступає ворог. Богдан козацтво стягує під Білу. Потрібна поміч. І потрібен порох. Потоцький йде назустріч Радзивіллу. Зірвав полковник повагом печатку. І поки він листа того читав, той посланець обговтався спочатку і тих, поближчих, райців запитав: — Ну, як тут, мирно— Пишете папери, язик зломивши на судейський штиб- Зітхнули райці. Обізвався первий: — Та тут таке! Козак у нас погиб. — Погиб— Козак— То що у вас в Полтаві- Облога— Зрада— Засідка— Бої- — Та ні. Маруся. Он сидить на лаві. Струїла хлопця. Судимо її. Той засміявся: — Отакої к бісу. Під Білу Церкву стягнуто полки. Палає Київ, знищено Триліси. У вас же он як гинуть козаки! Там бій. Там смерть. Там зламано границі. Людей недохват. Ллється наша кров. А тут — погиб.... У вас ще на спідниці не перешили ваших коругов- — У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава. У вас правá, ми ж — охоронці прáва. У вас за вбивство кара там яка— — Козак сказав: — А проста. Як по злóбі козак уб'є, не дай бог, козака,— живого з мертвим ув одному гробі! — А тут, бач, інше. Тут все навпаки. Погиб козак од женської руки. — Домарики, така у вас і смерть. Безславно вмер, а кажете: убито. А запорожці — люди без круть-верть, все кажуть щиро на своє копито. Якби ми ремигали, як воли, якби ми так чесали язиками, то вже б давно Вкраїну віддали, не мавши часу бути козаками. Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати-! А що, як інший вибрати закон,— не з боку вбивства, а із боку зради- Ну, є ж про зраду там які статті- Не всяка ж кара має буть незбожна. Що ж це виходить— Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна-! Суддя сказав: —— Знаскока тут не мона. Тут, запорожче, треба Соломона. Козак сказав: — Замудрувались ви. Тут треба тільки серця й голови. Тоді у вряді почалась незгода. Той каже так, а той іще інак. Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер сидить, лиця на нім нема. У свідки більш ніхто не зголосився. Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк. Полковник встав, в судді перепросився, бо мав на Білу готувати полк. Посунув трохи війта і бурмистра. Поспільство розступилось на аршин. І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра. І ще там дехто з полкових старшин. На другий день, в годину зегарóву, суд приступив до вислухáння знову. Сказавши Чураївні, щоб вона, оскаржена, то значить, сторона, настановила свідків, віри годних, не підозренних у проступствах жодних. Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним, о справедливість дбаючи одну, що, може, є які-небудь причини, котрі її пом'якшують вину. Вона й від цього, вбивця, ти диви, відмовилась хитанням голови. І це було нам доказом яскравим — не мала що сказати перед правом. — Тоді, зачувши отакі слова, не бувши свідком ставлена позáтим, Ящиха Балаклійська Кошова освідчила: — Я маю що сказати! У мене дома діточки малії. Мій муж поліг в боях у Приазов'ю. А я прийшла сюди аж з Балаклії, хоч я людина вже не при здоров'ю. Отож скажу відкрито і вселюдно. Буває всяко, доля — не черінь. Любов — це, люди, діло неосудне. По всі віки. Во вік віків. Амінь. У Горбаня самі стенулись плечі: — Ото жінок і не пускають в Січ. Сказали ви, Ящихо, нездоречі. Даремно ви убовтнулися в річ. — Вже стільки літ суддюю у Полтаві,— сказав суддя.— Чимало бачив справ. Сиділи всякі в мене тут на лаві, халепи я такої ще не мав. По тому встав, на стіл руками сперся: — Тут говорили свідки й очевидці. По вислуханню всіх цих контроверсій суд має перейти до пропозицій. Хоч тут думки були навпереміну, та суд стоїть на вірному сліду. Хто має мисль яку-небудь одмінну, нехай про це зголоситься суду. Мовчали всі. Не зголосився жодний. У книзі писар буковки низав. Пушкар, полковник, яко віри годний, которий ставши, так ото сказав: — Панове судді! Важко розібрати, що і до чого, як воно було. Нехай простить і та, і друга мати, а їхні діти учинили зло. Грицько зцурався дівчини такої! Доп'яв біди, земля йому пером. Такої кривди парубок накоїв, що не могло це скінчитись добром. Але ж, мабуть, ми правди не зурочим, що світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі- Людській душі цей злочин осоружний. Не виправдання навіть і любов. Дожитися, щоб так погиб хорунжий, що ніяк похилити хоругов! І хто ж убив хорунжого— Дівчина! А як по ньому тужить! Як вдова. Он подивіться. Є ж якась причина. То вже стоїть людина нежива. Страшне це діло, діло небуденне. А всі почути вирока спішать. Воно, скажу вам, легше, як на мене, діла у битвах шаблею рішать. Отáман Гук гукнув тоді, що справді судити треба дівчину по правді. Тоді Горбань сказав йому до ока і всіх незгодних так ото згромив: — Панове судді! Правда одинока. А правда в тому — хто кого убив. Гук відповів: — Не треба забувати, хто кого зрадив, хто кого терзав. А правда, пане, слово більмувате. Воно не бачить, хто його сказав. Горбань відмовив: — У такому разі ми різні правди маєм на увазі. Той тягне вліво, інший гне управо. А є одне, і так вже іспокон: статут Литовський, Магдебурзьке право, панове судді,— це для нас закон! — Що скажуть райці— — Райці — безглагольні. — Порадили,— суддя сказав тоді.— Таким, которі дуже сердобольні, панове вряд, не місце у суді. Чотири рази ми отут збирались. Достойні свідки питані від нас. А як труїла, ще не розібрались. І мусим слушний видати наказ. Вона мовчить, убийниця. Тим паче. Це треба теж до справи