О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

але в оселі, мов та хмара, повис­ла тривога. Вона виглядала з кожного темного куточка, і мені було страшно. Раптом я почула, як скрикнула мама, потім щось важке з гуркотом впало на підлогу. Якимсь шостим чуттям я зрозуміла, що то знепритомніла мама. І що татка більше нема.

Тієї ж секунди я відчула поруч чиюсь присутність, і тихий голос прошепотів:

— Юлю, донечко, прощавай і вибач…

Я злякалася ще більше, хоча в тому голосі не було нічого загрозливого й належав він татку. Хотілося побігти до мами, ткнутися їй у коліна, заховатися від усіх страхів світу…

Але я подумала, що навряд чи вона буде задоволеною, коли дитя, усе в шмарклях і сльозах, вискочить серед чужі люди, навіть у такій критичній ситуації. Вона була дуже стримана. Та й сестру залишити я не могла. Раптом вона прокинеться серед ночі, а поряд нікого нема. Світланка була ніжною, вразливою і дуже лагідною дівчинкою, а я вважалася грубіянкою.

Тож я залишилася в спальні й всю ніч, завмираючи від жаху, слухала тривожне перешіптування голосів, стриманий плач, чиїсь зойки й короткі різкі накази, які віддавав дядько Сергій, татків брат. Ніхто до нас зі Світланкою в спальню так і не зайшов: мабуть, гадали, що ми міцно спимо. Сестра й справді спала, а от я тієї ночі очей не склепила й подорослішала років на десять. Мені дуже хотілося в туалет, живіт аж розривало від болю. Та я не наважувалася і голови виткнути з-під ковдри. Там, у теплій темряві, було не так страшно, як зовні.

Уранці мама, дуже красива й строга в темному вбранні й хустці на світлому, майже лляному волоссі, зайшла до нашої кімнати й повідомила без вступів та заспокійливих слів:

— Батько помер. Сьогодні вночі. Ховатимемо завтра. Треба в морг, на розтин, бо він…

Я не дослухала її, стрімголов кинувшись до вбиральні, бо терпіти вже було несила. Краєм ока помітила, що в хаті повно людей, своїх і чужих.

Коли я повернулася з туалету, мати боляче ляснула мене долонею по щоці. Це вперше вона підняла на мене руку. Світланка, яка вийшла з кімнати з улюбленим м’якень­ким покривальцем у руках, злякано ойкнула й випустила його додолу. Мені чомусь здалося, що легенька тканина гупнула об підлогу, мов важка бетонна плита. Щока раптом запалала вогнем. Усі, хто був у хаті, застигли, з подивом і докором дивлячись на матір. Мені хотілося заплакати, губи тремтіли, очі застилало слізьми, і я нічого не бачила на два кроки перед собою. Та стрималася, бо знала, що мамі сльози не сподобаються.

— Я знаю, що тато помер, — ледве чутно прошепотіла я тремтячими губами.

— Звідки ти можеш знати? — ще більше розсердилася мама. — Усе ти завжди знаєш, відміннице! Чого стоїш як пень і зуби зціпила? Може, хоч заплачеш за батьком?

— Може, — сказала я, ледве розтуливши рота. Але не проронила ні сльозинки. Я відплакала своє потім.

— Сестрі поясни все, — наказала мама. Вона не помітила, що Світланка тут. — І відведи її до дядька Сергія, там тітка Ірина за нею пригляне. А сама повертайся. Хтось із дітей має ж біля батька бути.

Я повела Світланку до дядькової хати. Дорогою, як зуміла, пояснила їй, чому тата з нами більше не буде. Та Світланці було байдуже. Вона була ще зовсім маленькою, і я заміняла їй весь світ.

— А ти ж будеш, Юліко? — Вона не вимовляла ще декількох звуків, тому називала мене саме так. — Ти ж будеш?

— Звичайно, буду, сонечко. Зараз я тебе залишу ненадовго з тіткою Іриною, а трішки пізніше заберу. Я потрібна мамі. Зрозуміла?

— Зйозуміла, ага! — весело прощебетала Світланка. Вона любила бавитися зі своїми двоюрідними братиками — синами дядька Сергія і тітки Ірини. — Якщо ти кажеш, що татку на небі добйе, то хай там живе, бо з мамою йому було погано.

«Господи, — подумала я, — коли вже чотирирічне дитя це розуміє, що казати про інших».

Я довго не могла наважитися зайти до кімнати, де стояла труна з татом. Просто боялася. Невже так важко зрозуміти, чому восьмирічна дитина боїться покійника, навіть якщо це її рідний батько? Мій розум зіткнувся із чимось поки що неприйнятним і неосяжним у всій своїй простоті й безмежності. Адже смерть — це те єдине, що трапляється з людиною назавжди. Усе інше певним чином можна виправити.

— Чого ти тут стоїш? — спитала мама. — Іди до батька. Він любив тебе найбільше, і йому б хотілося, аби ти була поряд.

Я знала, що мама має рацію, але не могла себе примусити зрушити з місця. Ноги зробилися мов ватяні, у грудях стисло. Я боялася побачити те… того чоловіка, що лежав в оббитій червоною тканиною труні, куточок якої було мені видно.

— Мамо, — я благально подивилася матері в очі, — зайди зі мною, будь ласка. Я знаю, що маю бути з татом, але… боюся, — нарешті зізналась я.

— Боятися потрібно не мертвих, а живих, — спокійно сказала вона, — іди сама, мені ніколи, дуже багато справ. І не реви! Ти ж не нюня! Сльозами тут уже не поможеш!

Нарешті я наважилася зайти до кімнати, де лежав тато. Запах — перше, що огорнуло мене з усіх боків. Важкий, незвичний, задушливий. Це пахли сухі васильки, якими було обкладено татову труну. Відтоді я не люблю їхній запах, він асоціюється в мене зі смертю. Так і є: базилік — квітка мертвих.

Але тато був зовсім не страшний. Не такий страшний, як запах навколо. Він лежав тихий і спокійний, з майже щасливою усмішкою на вустах. Така усмішка останнім часом у нього з’являлася рідко, тільки коли він занурювався в книжковий світ. Мабуть, ТАМ йому дійсно було краще, ніж із нами…

Я дивилася на татове умиротворене обличчя і чекала, що він ось-ось розплющить очі — таким він виглядав живим і справжнім. Але цього,