О. Каліна - Повість про останню любов, О. Каліна

Мама заглядає в подушкову барикаду й знизує плечима. Мовляв, що то за дрібнота сидить, ще й уваги вимагає; розвертається та йде собі. Я тягну до мами руки, але так і лишаюся сама.

Ні, мама в нас із сестрою була дуже хороша: ми завжди були нагодовані, чисті. Як і всі, їздили до зоопарку та в цирк. Та мені весь час здавалося, що робить вона це більше з почуття обов’язку, а не з любові.

Трохи підрісши, я все дивувалася, чому між батьками немає злагоди, хоча й жили вони відносно тихо й мирно. Завдяки татові, який зазвичай просто уникав суперечок. Та між батьками не було й тепла. Здавалося, разом спів­існували чужі більш-менш виховані люди, та й тільки. Вони не були близькими, як це має бути між рідними.

Уже набагато пізніше я дізналася, що тато зовсім не хотів одружуватися з мамою. Йому подобалася її подруга, яка згодом стала моєю хрещеною. Та й мама не була в захваті від батька. Побралися вони тому, що на світ мала народитися я. Так би мовити, помилка молодості. То жоден з батьків не бажав моєї появи на світ? Прикро усвідомлювати, але вже як є…

Так ми й жили — ніби сім’я, але далекі одне від одного. Хоча ні, з татом я була близькою, однак… Він почав випивати. Підрісши, я зрозуміла, що він був з тих людей, про яких кажуть «тонкої душевної організації». Романтик і мрійник, тато більше часу проводив у внутрішньому світі, аніж, наприклад, з мамою. Її це неймовірно дратувало. Мама була зовсім іншою: не визнавала ефемерів, тонких почуттів. Нічого розмитого й неясного. У неї було чітке завдання — нагодувати, одягти, прибрати, приготувати, щоб усе блищало й сяяло. Тато ж міг днями сидіти на хлібі й воді, аби на душі було ясно й спокійно. Вони були абсолютно різними.

А я? Якою виросла я? Ні се ні те, щось посередині. Не романтик, але й не зовсім скептик, не філософ, але й не практик. Не слабачка, але й не залізна леді. Одне знаю точно: я не навчилася достатньою мірою любити себе. Щоразу, коли мама з невідомою виховною метою відмовлялася взяти мене на руки чи просто поговорити, я почувалася… якоюсь не такою. Недостатньо гарною, розумною, вихованою, тобто не гідною її уваги. Виходить, я випрошувала мамину любов? Але хіба ж вона не має бути безумовною?

Отже, так ми собі жили. Тато дедалі більше поринав у себе, відгороджуючись від зовнішнього світу горілкою, мама дивилася на нього (а заодно й на мене, я ж татова донька) з висоти своєї правильності й принциповості, і в її очах читалося ледь уловиме презирство. Мовляв, що я роб­лю тут, із цим… ні риба ні м’ясо.

Можливо, мама покинула б батька, але вона завагітніла вдруге. Мені тоді було чотири роки.

Одного разу я випадково підслухала їхню розмову.

— Хочу позбутися дитини, — різко промовила мама, — ти весь час п’яний. Якою дитина народиться? Розумово відсталою калікою? Ще одного причепня мені на шию повісити хочеш?

Батько мовчав, понуривши голову.

— Чого мовчиш? — не вгавала мама. — Закриєшся в собі, мов отой равлик у мушлі, і діла тобі ні до чого немає. Хоч би поцікавився, як мені живеться…

— Дивись, який захід сонця гарний. — Батько кивнув на вікно, за яким простягалося поле, бо хата наша стояла край села.

— Що?! — аж звилася мама. — Яке ще сонце? Ти взагалі чуєш, про що я?

— Роби як знаєш, — зітхнув батько. Останнім часом він дедалі більше здавав перед нею позиції.

Але тут до кімнати забігла я. Не знаю, де й взялася сміливість стати перед розгніваною матір’ю. Та мені було жаль тієї дитини, якої я ні разу не бачила, але якої вже хотіли позбутися.

— Не викидай дитинки! — учепившись мамі в ногу, благала я крізь сльози. — Я буду за нею дивитися. Годуватиму й у шкоду не пускатиму. Ну, будь ласка!

— Та відчепися ти, — шикнула мати, — і так тоскно…

…Сестра все-таки з’явилася на світ. Не знаю, завдяки мені чи іншим обставинам. Я, сама ще мала, стала їй нянькою і фактично мамою. Сестра Світлана — це людина, яку після своїх дітей я люблю найбільше у світі, а може, і так само.

Після того як Світланці виповнився рік, ми стали жити в одній кімнаті й спати в одному ліжку. Інколи, забуваючись, вона називала мене мамою, і тоді мама Марія дуже сердилася.

— Діти… — казала вона. — Хіба діждешся від них вдячності? Не встигло вилупитись, а вже матір забуває.

Правду кажучи, до того часу матері стало зовсім тяжко. Через пияцтво татка вигнали з роботи, нову він ніяк не міг знайти, його на всіх кутках обзивали неробом і дармоїдом, і мама тягла все на своїх плечах. Та батькові було байдуже. Він був нещасним. Це кидалося в очі з першого погляду, навіть запах від нього поширювався якийсь… нещасливий.

Та ми із сестрою все одно любили й жаліли татка, бо він був добрим.

— За що ви його любите? — бувало, питала мене мама, і в її голосі звучало неприховане здивування. — Хто на вас працює, годує, пере ваше шмаття, прибирає за вами, заплітає оті патли? — Ми з сестрою справді мали розкішне довге волосся, з яким було багато мороки. — Не розумію…

Я й сама того не дуже розуміла, але при таткові розквітала, а коли бачила маму, то перше, що мені хотілося, — зіщулитися і стати меншою. Хоча, бачить Бог, вона ні разу нас із сестрою не вдарила.

…А потім тата не стало. На той час мені виповнилося вісім років, а сестрі — чотири. Якось уночі я прокинулася від того, що почула в хаті чужі голоси. Вони перемовлялися майже пошепки,