Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

погіршує справу. Скажу тобі напрямки, Ягодо. — Він відкашлявся й попустив краватку. — На думку Агати, ти перестала розвиватися. Дистанціюєшся від колективу. Не берешся з радістю до нових завдань. Уповільнила темп, навіть гірше — ти не береш участі в перегонах. Поза тим, — зазирнув він до нотатника, — у березні ти відмовилася брати участь в інтеграційних заняттях.

— Бо я не хотіла бути фаховим стукачем.

— Я назвав би це збиранням інформації або внутрішнім контролем за якістю. Твою відмову було розглянуто як спробу відмежуватися від групи. А бачиш цей напис? — показав він на плакат із велетенським «В колективі сила!».

— Бартеку, чи ти віриш у кожне гасло, яке висить на стінах ФІРМИ?

— Мої особисті переконання не мають жодного значення, — прояснив він, скубаючи рівно підстрижену борідку. — У мить, коли ми переступаємо поріг ФІРМИ, ми перетворюємось на згуртовану одностайну команду. Вже немає ні «я», ані «ти», немає особистих інтересів і переконань.

— Знаю, — я кинула йому значущий погляд. Якби не імпортована звичка говорити одне одному «ти», ми й надалі зверталися б до нього «пане директоре з персоналу». — І що ти пропонуєш?

— Агата вважає, що тобі не завадила б відпустка за власний рахунок. Від понеділка. Відпочинь, обдумай усе й поміркуй, чи влаштовує тебе модель кар’єри, яку пропонує наша ФІРМА.

— Так звана м’яка посадка? Спочатку відпустка, а потім звільнення…

— Ти знаєш нашу політику: найслабший мусить піти.

— Коли ти брав мене на роботу, я ще чула, що ви ФІРМА, прихильна до людей. Ти казав, що, на відміну від конкурентів, ви інвестуєте в людей і в їхній розвиток.

— Авжеж. Але тільки в таких людей, котрі хочуть розвиватися. Чи ти пам’ятаєш нашу максиму?

— «ФІРМА — вічне тяжіння до досконалості», — продекламувала я.

— Власне. А я і решта членів команди маємо сумніви, чи відповідаєш ти нашим вимогам.

— І тому ти відправляєш мене за свій рахунок? І то тепер, коли я нарешті повірила, що в моєму житті бодай щось стабілізувалося?

— Тут, у ФІРМІ, ми не шукаємо стабілізації, — нагадав він мені. — Ми динамічні, ти ж знаєш.

Знаю. Я прожила в ній майже п’ять років. У ФІРМІ, що дає виняткові можливості розвитку для амбітних, просунутих і креативних особистостей, котрі полюбляють нові виклики й роботу в молодому енергійному колективі. У ФІРМІ, де серед розмаїтих кар’єрних шляхів кожен може вибрати стежину для себе. Принаймні так я думала. І вірила, що в одному з численних боксів і закапелків ФІРМИ знайдуть сховок навіть ті, хто не конче любить плисти в головному нурті. Приміром, я.

— Гаразд, візьмемо цю відпустку, — озвалась я тоном людини, котра перебирає в пропозиціях, наче пересичена телеведуча в поштівках, надісланих їй наївними глядачами. — Я матиму час на роздуми. Зокрема, про наші з тобою стосунки.

— Мені не подобаються твої нездалі спроби шантажу, — Бартек застосував практичне знання, набуте місяць тому на курсах для старших менеджерів. — Ми дорослі люди й не повинні вдаватися до дитячих аргументів.

— А чому б і ні? — запитала я, намацуючи в торбі фотоапарат. Я люблю увічнювати важливі миті, вони так швидко зникають у отхлані.

— Тому що… — він упродовж якогось часу шукав відповідно дозрілий аргумент, — ні, й по всьому!

— Розумію.

Я наставила на нього об’єктив.

— Що ти збираєшся робити? — здивувався директор з персоналу. І, здається, трохи злякався.

— Знімок. Люблю увічнювати скороминущі хвилі. Ти повинен би був про це пам’ятати після п’яти років, які ми провели разом.

— Після шести з половиною, — виправив він. — Ягодо, мені здається, що ти підходиш до цього надто особисто. А така позиція, на думку американських науковців, може збільшити ризик захворювання на рак молочної залози.

Я не відповідала, мордуючись із кришкою об’єктива.

— Ягодо, пам’ятай, що я тільки виконую свої обов’язки. Але це зовсім не означає, що я тебе не кохаю.

— Не означає?

Я навела різкість і клацнула. Колись я покажу це онукам: портрет людини успіху, котра повідомляє неприємну новину жінці свого життя.

ЛИПЕНЬ

Перший день так званої свободи

Я підскочила о пів на шосту ранку. Зазвичай процес прокидання триває в мене щонайменше п’ятнадцять хвилин. Спочатку я не без натуги розклеюю повіки лівого ока. Відтак правого — ліве тим часом засинає, — а водночас намагаюся поворушити пальцями на ногах і руках. Хвилина безтурботного валяння на спині. По двох хвилинах вдивляння у стелю на ній з’являється наказ: вимкнути цей клятий будильник! Уф! Пора злазити з антресолей і розпочинати черговий трудовий день. Поволі суну в бік драбинки, потім обережно, як курка, сходжу хиткими щаблинами. Нарешті стійка підлога. Можна обертатися на гомо еректус (на гомо сапіенс настане час після душу, ранкової кави й великої жмені гомеопатичних пігулок).

А сьогодні? Пунктуально о п’ятій тридцять я розплющила повіки, обидві воднораз. Жодного позіхання, перевірки роботи пальців на ногах. Повна готовність. От тільки до чого? Що можна зробити з такою кількістю часу? Через відсутність ідей наступну годину я пролежала нерухомо, втуплюючись у тріщину за метр над головою. Я повинна чимось її залатати. Не сама, ясна річ, а руками найнятого магістра від тинькування. Чергові витрати, а я вже маю кілька інших, і то великих. Здирницькі відсотки за квартиру. Кредит на пральку. Оплата за електрику та газ. Телефон. Звідки я на все це назбираю, коли закінчаться мої заощадження? Зараз-зараз, забагато негативних думок, Ягодо. Передусім ти повинна рухатися, бо ця стеля надто тебе пригнічує. Тому я повинна спуститися на землю. Вмитися, ретельно одягнутися, як радить Сельє, спеціаліст із життєвих стресів, з’їсти повноцінний сніданок, як радять журнали для активних жінок. Поводитися так, начебто все було о’кей. І вдавати, що нічого-пренічого не змінилося.

«Але ж воно змінилося, і ошукати саму себе не вдасться», — підказує депресивна частина моєї особистості. «Певно, що вдасться, — запевняє внутрішній психотерапевт. — Про це свідчать мільйони усміхнених американців. Тож і ти, Ягодо, зараз зіскочиш із антресолей і робитимеш досконалу міну при грі, яка сама по собі, либонь, не така вже й погана». Тож як воно буде?

О’кей, злажу. Душ, повний макіяж (хоч у будні я фарбую тільки губи), нова сукенка замість повсякденної майки. Ну і вперше від часів ліцею нормальний сніданок. Конкретний, королівський, повнокалорійний, тобто п’ять скибок житнього хліба з усім, що я надибала в холодильнику. Сервірувати їх на найліпшій таці, а потім сісти до столу… Ах, правда, ще чай. «Китайська святиня», подана в моїй найкращій філіжанці. Освячування дрібних, позірно несуттєвих хвилин є надзвичайно важливе й покращує якість