Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Зорепад зосередився, кожен його рух ставав ланкою у напруженому танці між життям і смертю. Він чув лише биття власного серця та лязкіт металу, що встигав захистити його лише за мить від неминучих смертельних ударів.

“Де, чорти їх дери, носить?” - подумки лаявся молодик, ледве відбиваючись від монстра.

Раптовий жіночий крик прорізав нічну тишу, долинаючи з боку табору. Він був коротким, але достатньо пронизливим, щоб змусити Зорепада на мить відволіктися.

"Миланка!?" — майнуло в його свідомості, і серце стиснулося тривогою.

Та цієї миті виявилося достатньо для ворога. Кігті вовколака блискавкою розсікли повітря і знайшли свою ціль. Гострі, мов леза, вони полоснули хлопця навскіс - від плеча до стегна.

Від потужного удару вовколака тіло Зорепада відлетіло назад, мов лялька, кинувши його на землю. Біль пронизав кожен нерв, але раптом усе змінилося. Немовби у глибині його душі вибухнуло щось потужне, древнє й невимовно знайоме.

На мить час зупинився. Перед його очима пронеслися образи, яких він ніколи раніше не бачив, але які здавалися до болю рідними. Це було не його власне життя, а чуже — і водночас близьке, мов його друге "я". Він бачив битви, тріумфи, біль і славу.

І тоді правда вдарила, мов блискавка: у минулому житті хлопець був Світозаром. Тим самим легендарним Світозаром Першим — героєм, який врятував людство від рабства у первородніх та заснував Велике князівство Світозарське.

Сила і велич цього імені наповнили його тіло новою енергією. Спогади Світозара змішалися з його власними, і тепер він знав, що несе в собі спадок великого спасителя. Його пальці, що ще хвилину тому слабшали, міцно зімкнулися на руків'ї шаблі, а погляд загорівся полум'ям.

На роздуми не залишалося ані секунди. Тіло Зорепада, охоплене незбагненною силою, почало діяти саме, рухаючись із неймовірною швидкістю і точністю. Його удари, ухили й контратаки більше не належали юнакові, який ще хвилину тому стояв перед вовколаком. Це були рухи, відточені століттями, народжені в полум’ї нескінченних битв.

Досвід Світозара — героя і воїна, чий дух пробудився у глибині його душі — тепер вів його руки. Кожен рух, кожен удар шаблею був настільки точним, що здавалося, ніби Зорепад бачить наступні кроки ворога ще до того, як той їх зробить.

Він більше не був просто хлопцем, який відчайдушно захищався. Він став уособленням майстерності, загартованої вогнем і кров’ю, силою, що відродилася для нової битви.

Зорепад був слабший за свого супротивника. Розрив у рангах був приголомшливим, і кожен удар вовколака міг стати фатальним. Але там, де не вистачало сили, на арену виходив досвід, мов невидимий союзник, що перекроював хід битви.

Кожен рух Зорепада ставав дедалі впевненішим. Хлопець передбачав удари монстра, ухилявся з грацією, якої ніколи раніше не мав, і контратакував з холодною точністю. 

Вовколак, спочатку впевнений у своїй перевазі, почав відступати. Рухи монстра втрачали агресію, а очі блищали тваринною злістю й тривогою. Зорепад тиснув на звіра, крок за кроком відвойовуючи простір. Молодик відчував, як минуле життя і досвід Світозара сплітаються з його власною волею.

Волею, котра мов незламна стіна давила на монстра, пробираючись крізь його звірячі інстинкти. Це була не просто сила — це був невидимий тягар, що змушував вовколака вагатися, пригнічував його дикість і хаотичну агресію.

Воля Зорепада, загартована новопробудженим досвідом Світозара, проникала глибоко, паралізуючи звіра страхом і невпевненістю. Вона стала невидимою зброєю, яка вела бій не лише на полі бою, а й у самому серці монстра.

На тілі вовколака з'являлося дедалі більше невеликих, але глибоких ран. Кожен поріз, кожен удар шаблі був точним і безжальним, як невидимий вирок. Зорепад рухався впевнено, танцюючи у смертельному танку, а його стратегія тисячі порізів починала давати плоди.

Звір же потрохи втрачав сили. Краплі темної крові стікали шерстю донизу, залишаючи криваві сліди на землі. Кожна нова рана була не лише фізичною шкодою, а й ударом по його дикій впевненості у своїй перемозі над людиною.

У якийсь момент вовколак завмер, його кроваво-червоні очі спалахнули тривогою. Щось у цій людині було не так. Вона мала бути ослабленою, переможеною після того страшного удару, але замість цього здавалася лише сильнішою, швидшою, небезпечнішою.

Звір, навіть у своєму баронському ранзі — якщо силу міряти людськими мірками, — відчув незрозумілий страх. Його розум, зачатки якого виблискували крізь дике нутро, і звірині інстинкти зійшлися в одній думці: настав час тікати.

Його тіло, все ще сповнене могутньої сили, напружилося для втечі. Воля цього дивного суперника, незламна і нищівна, наче стискала його в лещатах, змушуючи кров холонути в жилах. Вовколак зрозумів, що цю битву, він більше не в змозі виграти.

Проте Зорепад не збирався давати монстру шансів на втечу. Його очі палахкотіли рішучістю, а рука міцно стискала шаблю. Хлопець розумів: якщо дозволити звірові втекти, цей бій може стати лише початком.

Звір повернеться — але вже не сам. І тоді, виснажений і без сил, Зорепад не матиме жодних шансів протистояти йому та його зграї.

Його розум, холодний і безжальний, як саме лезо в його руках. Кожен рух мав одну мету — завершити бій тут і зараз, без залишених загроз. Ця ніч могла стати його останньою, але якщо він впаде, то тільки разом із ворогом.

Зорепад миттєво перекрив шляхи відступу, мов тінь, що не залишала звірові жодного виходу. Його удари ставали дедалі наполегливішими, потужнішими, кожен з них був вивіреним до досконалості. Згаданий досвід Світозара сплітався з його власною майстерністю, і бойове мистецтво Чорного Лебедя розгорталося у всій своїй смертоносній красі.

Удар, ще один — рухи Зорепада були мов витончені розчерки пера, але з силою буревію. Кожен випад змушував вовколака відступати, його колись могутнє тіло починало зраджувати йому, втрачаючи швидкість і силу.