Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

— Будь обережний, прошу, — додала вона, ледве приховуючи тривогу, що звучала в її голосі.

Вдихнувши на повні груди холодне, свіже повітря ночі, він тихо вийшов за межі табору. Під ногами шаруділо листя, а тиша навколо здавалася благословенням для його намірів. Знайшовши простору галявину, освітлену слабким мерехтінням зірок, він зупинився.

Тут, у самотності нічного світу, Зорепад почав відточувати бойове мистецтво Чорного Лебедя. Його рухи були граційними й точними, мов у самого небесного птаха, що здавалося, спостерігає за ним із висоти. Кожен удар і кожна форма ставали кроками до мети — досконалості.

Пустка, що стала прихистком для людства, була одночасно притулком і пасткою. Її безкраї простори приховували небезпеки, про які навіть страшно було думати. Дикий, непривітний край, де демонічні звірі й моторошні створіння, нишпорили у темряві. Вони були не вигадкою чи перебільшенням, а жорстокою реальністю, що завжди чатувала за обрієм.

Місця вздовж трактів вважалися відносно безпечними. Княжа та дворянська дружина ретельно вичищала ці шляхи від монстрів, оберігаючи подорожніх від різноманітних небезпек.

Здавалося, що тутешня тиша була надійною стіною між мандрівниками та невідомими небезпеками. Саме тому Зорепад, не вагаючись, наважився покинути табір, щоб потренуватися.

Молодик зосереджено прийняв першу стійку Чорного Лебедя — фундамент, на якому трималося все мистецтво його роду. Це була основа основ, відточена поколіннями, де кожен рух містив у собі силу і грацію.

Спершу він розпочав із техніки рукопашного бою, яка вимагала абсолютної точності й самоконтролю. Удар за ударом, його руки рухалися вивірено і плавно, мов крила лебедя, що розтинає повітря. Кожна атака ставала не просто тренуванням, а вираженням волі та цілеспрямованості, наче в цих рухах містився відгомін самої природи боротьби.

Ще з дитинства Зорепад чув одні й ті самі слова від батька: "Усе починається з основ". Цю ж істину повторював і його теперішній наставник, барон Камінчук, батько його нареченої, до якого хлопця віддали на виховання.

Ці двоє чоловіків, різні за характером, але однакові у своїй мудрості, невтомно наголошували: міцна основа — запорука справжньої сили. "Чим надійніше ти закладеш фундамент, тим вищу вершину зможеш підкорити", — казав барон, суворо спостерігаючи за тренуваннями Зорепада. Ці слова врізалися в пам’ять хлопця, перетворившись на головний принцип його власного шляху.

Саме тому кожне тренування Зорепада починалося з невтомної роботи над основами. Він, як майстерний будівничий, ретельно укладав фундамент свого вміння, відточуючи базові техніки до досконалості.

Лише коли кожен рух ставав бездоганним, він переходив до наступного етапу — бою з шаблею. Леза миготіли в його руках, розрізаючи повітря з точністю хижака.

А наприкінці, коли тіло вже втомлювалося, наставав час для найскладнішого — технік з використанням енергії. Тут він виходив за межі фізичного, спрямовуючи внутрішню силу в рухи, які поєднували його з древньою спадщиною роду. Це був його шлях до досконалості — поступовий, але невідворотний.

Цього разу тренування Зорепада обірвалося несподівано. Ледь його пальці торкнулися холодної рукоятки шаблі, як у тиші нічної галявини пролунав ледь чутний шурхіт за напівзасохлим деревом.

Звуки, здавалося, розчинилися в повітрі, але всі його інстинкти миттєво спалахнули тривогою. Наче невидима хвиля прокотилася тілом, змушуючи серце битися швидше, а кров кипіти.

Шабля блискавкою вихопилася з піхов, і лезо лише на мить випередило смерть. Кігті хижака з брязкотом зіштовхнулися з металом, зупинившись за крок від його горла.

Перед Зорепадом, немов із тіней ночі, постав вовколак — величезний, зловісний, із диким блиском у звужених очах. Його шерсть ворушилася від напруги, а м’язи тремтіли, готові до нового стрибка.

Розлючений невдалим нападом, звір підняв голову і завив, наповнюючи ніч жахливим виттям, що розтікалося луною, мов заклик до інших. Це був не просто крик — це була обіцянка битви до останньої краплі крові.

Не чекаючи, поки монстр перейде в наступ, Зорепад сам кинувся вперед, різко скорочуючи відстань між собою і вовколаком. Його шабля вихором свистіла в повітрі, змушуючи звіра захищатися і позбавляючи його переваги першого удару. Це була гра на виживання, і хлопець розумів це краще за всіх.

Вовколак, могутній і небезпечний, належав до баранського рангу. Зорепад усвідомлював, що не зможе здолати цього монстра самотужки. Його удари були не для перемоги, а для відволікання, кожен рух — відчайдушна спроба знайти хоч найменший шанс.

Йому потрібен був час: час, щоб вирватися до табору, де супроводжуючі його лицарі стануть стіною між ним і звіром, або час, щоб дочекатися підмоги від тих самих лицарів. Кожна секунда цієї смертельної дуелі була на вагу життя.

Зорепад уже мав досвід сутичок із монстрами Пустки. Тоді він бився пліч-о-пліч із досвідченими воїнами, кожен із яких був для нього не лише наставником, а й живою опорою у вирі битви. Разом вони злагоджено діяли, кожен удар був частиною чіткої стратегії. Але зараз усе було інакше.

Тепер він залишився сам, відділений від групи, опинившись перед обличчям жахливого монстра без підтримки товаришів. Ситуація вимагала іншого підходу — не так сили, як розуму, швидкості та інтуїції.

Перед ним стояв не лише сильний ворог, а й виклик його власній стійкості. Зорепад усвідомлював: ця битва - перевірка того, чи зможе він вистояти самотужки, коли поруч немає нікого, хто б прикрив спину.

Зорепад був недалеко від табору, і він знав, що дружинники мали почути завивання вовколака та кинутися йому на допомогу. Але кожна секунда здавалась вічністю. Він мусив протриматися, самотужки стримуючи нападки монстра, поки підмога не дістанеться сюди.

Шабля знову блиснула в сутінках, зустрічаючи смертоносні кігті звіра з дзвоном, що розривав нічну тишу. І знову вовколак, не вагаючись, ринувся вперед, його атаки були швидкими та хаотичними.