Денис Ряполов - Очі Лісу, Денис Ряполов

— Знаємо, — сказала Катя. — Велике дякую вам!

Вони вийшли та витягли з машини рюкзаки.

— Та було б за що, — жінка посміхнулася. — Глядіть, не блукайте, коли темно, бо в лісі водиться всяке, та й дивні речі відбуваються останнім часом.

— Хто водиться? — запитала Мілана.

— Бувайте, дівки, — жінка розвернула авто та поїхала.

Мілана дивилася, як на дорогу осідає пилюка від авто.

— Готова? — Катя закинула на плечі рюкзак.

— Про що вона говорила? — Мілана одягла свій рюкзак та поправила рюкзак. — Щось дивне у лісі?

Катя подивилася в сторону, де за деревами зникала дорога:

— Та вона сама дивна. Ти бачила, чим панель машини обліплена? Там і святі, й якісь символи, наче з карт Таро, або щось таке. Може, вона знахарка, або ж гадалка якась…

— Може…

Вони рушили вперед, від дороги тягнулася стежка, що зникала в лісі серед дерев. Запах дерев та вологи, серед гілля співали свої пісні пташки. Густий зелений мох покривав каміння та корені дерев. Товсті та могутні стовбури, здавалося, тягнулися високо догори і тримали саме небо.

Скоро стежка вивела їх в долину. Зелені трави, квіти сотні кольорів, комахи пролітали повз. Дівчата йшли поряд та балакали і про все, і ні про що одночасно. За дві години вони зробили привал, розстелили каремати в тіні старезного дуба, швидко перекусили та, скинувши чоботи, витягнулися на карематах.

Катя дивилася на листя дерева та небо, Мілана прийняла якусь невідому позу йоги та розтягувала спину.

По небу ліниво пливли хмарки, пташки перегукувались в травах та гіллі дерев.

— Дякую тобі, що склала мені компанію, — сказала Катя.

— Облиш, я сама дуже хотіла поїхати з тобою, — Мілана сіла, дістала з рюкзака крем від засмаги та почала мастити обличчя, руки та шию. — Такі походи дуже корисні для моєї фігури!

Катя повернула голову до подруги, вона завжди заздрила довгому рудому волоссю Мілани і тепер милувалася тим, як воно сяє у сонячних променях. Вона настільки замріялась, що не помітила, як подруга дивиться на неї.

— У тебе такий закоханий погляд, що ти мене бентежиш, — Мілана посміхнулася.

Катя засміялася, намацала рукою жолудь та кинула в подругу:

— Скажеш ще, я твій характер довго не витримаю.

— Та ти мене недооцінюєш! — Мілана засміялася, сховала крем, витягнула ноги та дивилася на свій рожевий педикюр. — Так хочеться побігати босоніж…

— Ну то побігай, — Катя підвелася та опустила ноги на траву. — Як класно!

Вона зробила декілька кроків, потім почала стрибати та бігати.

— Ось і все, прощавай педикюр, — Мілана засміялася та погналася за подругою.

Дівчата бігали навколо, стрибали, дуріли, вони голосно співали якісь старі попсові пісні, які вже давно забув навіть інтернет. Нарешті вони втомилися і, обіймаючи одна одну, повернулися до місця привалу.

Вони випили кави, перекусили бутербродами. Доки Мілана збиралася, Катя знову перевірила маршрут. Вона знала його дуже добре, але тривожність ніколи не відпускала її.

Мілана натягнула рюкзак і протягнула руку подрузі:

— Рушаємо?

— Рушаємо, бо ми того варті, — посміхнулася Катя та встала.

Стежка зміїлася крізь долину і вела вниз де й зникала в лісі. Коли небо сховалося за гіллям дерев, а повітря стало вологим та важким, вони зупинилися, аби відпочити.

— Щось я вже втомилася, — Мілана опустила рюкзак та сіла на камінь.

— Так, я теж, навіть дивно, — Катя опустилася на камінь поряд із нею та дістала з сумки два енергетичні батончики. — Тримай.

— Дякую.

— Скоро виберемося в іншу долину, там з краю є класне місце для тенту, поряд ще струмок, — Катя відкусила шматок. — Ми там зупинялися минулого року.

— Гаразд, — Мілана подивилася на годинник. — Як так вийшло, що вже сьома вчора?

— Ти жартуєш? Ми тут години дві або три, зараз десь година дня, — здивувалася Катя і глянула на свій годинник. — Дивно.

Вона дістала з кармана мобільний.

— Скільки там? — запитала Мілана.

— Так само, за сьому…

— Нормально ми так пройшлися, — Мілана здивувалася.

В гілках зашумів вітер, зверху посипалося сухе гілля.

Катя натягнула картату сорочку та подивилася вверх, де виднівся клаптик темно-сірого неба.

— Ми ж перевіряли прогноз погоди, так?

— Так, десять днів сонця, — кивнула Мілана. — Але щось не схоже.

Ставало дедалі темніше, дівчата перевірили ліхтарики, натягнули дощовики та рушили далі. Вітер гойдав дерева, з кожним кроком наче ставало холодніше. Крізь листя пробивалися краплі дощу, спочатку одинокі, але вже за декілька хвилин навколо падали великі краплі.