Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Розділ 2: Перша зустріч

Автобус зупинився різко, змушуючи мене похитнутися вперед. Я підняла голову і вражено видихнула. Через тонування скла вікна було видно масивну металеву браму з написом "Комплекс Тригер". Він був прямісінько перед моїми очима.

Зараз останній шанс розвернутися і повернутися туди, звідки я приїхала. Але там мене чекали батьки й все те саме, від чого я так намагалася втекти.

Я ступила на доріжку, що вела до входу. Комплекс виглядав приголомшливо: гладкі чорні фасади, ідеально підстрижений газон, сонце, що відбивалося у великих вікнах. Усе це виглядало настільки лаконічно і водночас штучно, що я мимоволі відчула, як у мені зароджується перше зерно тривоги. 

— Доброго дня! Ви Айві, так? — привітний баритон змусив мене здригнутися. Переді мною стояв чоловік у костюмі, на вигляд років сорока. Його посмішка була ідеальною, але якимось чином ще більше лякала, ніж заспокоювала.

— Так, це я, — сказала, змушуючи себе говорити рівним голосом.

— Чудово! Тоді пройдімо до внутрішньої частини комплексу. Ми вас чекали.

Він жестом запросив мене йти слідом за ним.

Коли двері за нами зачинилися, відчуття ізоляції стало майже фізичним. Зовнішній світ залишився позаду, і тепер я була тут, у місці, де кожен крок, здавалося, контролювався.

— Ми сподіваємося, що вам тут буде комфортно, — сказав провідник, ніби читаючи мої думки. — Комплекс повністю облаштований для того, щоб ви могли зосередитися на грі, яку ви будете проходити в парі. 

— У парі? — я зупинилась, змушуючи його також зупинитися й обернутися до мене.

— Так. Усі завдання створені таким чином, щоб перевірити вашу здатність працювати разом. Це основна суть гри.

— А інші учасники?

— Усього в комплексі три пари, — відповів чоловік спокійно. — Але ви не можете контактувати з ними. Кожна пара повністю ізольована. Ми мінімізуємо всі можливості втручання, щоб ви могли зосередитися на вашій грі.

Я кивнула, хоча цей факт мене трохи напружував. Бути лише удвох із незнайомцем? Це звучало... неоднозначно.

— Ось ми й прийшли, — сказав провідник, зупинившись перед дверима. Вони були звичайними, білими, без жодної позначки.

— Ваш партнер вже в середині. Ми дамо вам час познайомитися. Якщо виникнуть запитання, просто скористайтеся кнопкою виклику.

Я глибоко вдихнула і кивнула. Провідник натиснув на панель біля дверей, і вони відкрилися беззвучно. Я зробила крок уперед і опинилася в кімнаті, яку вони, очевидно, називали "нейтральною".

Перше, що впало в очі — це мінімалізм. Світлі стіни, білі меблі, нічого зайвого. Кімната виглядала стерильною, майже нереальною. Але найбільшу увагу привернув хлопець, який сидів у кріслі біля стіни.

Він розслаблено відкинувся назад, але весь його вигляд натякав на те, що це лише видимість. Його руки лежали на підлокітниках, а пальці мимоволі стискали гладку поверхню. Очі. Мої думки миттєво зосередилися на його очах. Темні, з порожнечею, яка здається бездонною.

Моє серце пропустило удар. Ця порожнеча дивним чином викликала у мене не тільки тривогу, але й щось інше — цікавість, змішану зі страхом. Він не виглядав так, як я уявляла свого партнера. Ніяких посмішок, жодного натяку на тепло чи привітність.

Наші погляди зустрілися. Я намагалася витягнути на обличчі хоч якусь посмішку, але вона вийшла слабкою і невпевненою. Хлопець нахилив голову трохи вбік, ніби аналізуючи мене.

— Ти, мабуть, Айві, — сказав він, голосом настільки рівним, що від нього мене пробрало легке тремтіння.

— Так, — відповіла я, намагаючись взяти себе в руки. — А ти...?

— Ейрі, — коротко сказав він, наче ім’я було зайвою деталлю, яку він не любив озвучувати.

Я зробила кілька кроків до середини кімнати, відчуваючи себе так, ніби йду на сцену перед невидимою публікою. Було щось незручне в його погляді, який, здавалося, оцінював кожен мій рух.

— Ми... будемо в парі, так? — запитала я, більше, щоб щось сказати й заповнити цю ніяку тишу.

— Схоже на те. Хоч я сам усвідомив про це тільки сьогодні.

Я кивнула і, щоб зайняти руки, поставила свій рюкзак на підлогу біля ноги. Мені хотілося щось сказати, але я не знала, з чого почати. Його погляд, хоч і здавався холодним, був надто прямим, наче він намагався щось прочитати в мені.

— Звідки ти? — несподівано запитала я, сподіваючись, що звичайна розмова допоможе розрядити атмосферу.

— Звідусіль і ніде, — відповів загадково, але потім додав: — Останнім часом живу в мегаполісі. А ти?

— Я... Я з невеликого містечка.

— Зрозуміло, — сказав він і відвів погляд, ніби розмова більше не мала для його значення.

Тиша знову заповнила кімнату, і я раптом відчула, що повітря стало важчим. Щось у цього хлопця було відштовхуючим, але водночас я не могла відвести від його очей.

— Ви знайомі, це добре, — сказав провідник, що несподівано зайшов до кімнати, перервавши мої роздуми. — Тепер, коли ви обоє тут, ми починаємо знайомство з інструкцією.

Я ледве втрималась від полегшеного зітхання. Можливо, у грі знайдеться щось, що допоможе нам знайти спільну мову. Хоча поки що це здалося майже нереальним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍