Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

крах надій на австрійську конституційну реформу, особливо після австро-угорського компромісу 1867 р., підірвав первісну лояльність чехів до гамбурзької монархії. Але, незважаючи на дедалі більше політичне невдоволення й гостру національну боротьбу між чехами та німцями в Богемії, вплив австрійських звичаїв на чеське суспільство був дуже глибоким, і його сліди добре помітні ще й тепер.

Варто також розглянути долю народів “кельтської торочки” (“Celtic fringe”) на Британських островах. Утворення світової Британської імперії у XVIII ст. ослабило почуття національної ідентичності Шотландії та Ірландії, давши їхнім традиційним провідним верствам і найенергійнішим елементам простолюду нові віддушини: участь у британських економічних ініціативах і колоніальній експансії. А все-таки кельтські нації Великобританії, які здавалися приреченими сто років тому, не загинули. Ірландія, незважаючи на жахливі втрати серед населення і фактичне зникнення місцевої мови, після першої світової війни знову здобула політичну незалежність. Нині ми є свідками відродження уельського та шотландського націоналізму - течії, що безперечно пов’язана з розвалом старої Британської імперії[23].{3}

Звичайно, ми не можемо забувати, що приклад України у деяких суттєвих аспектах відрізняється від наведених прикладів. Так, мовно українці, безперечно, ближчі до росіян, аніж чехи до німців, і українці не відрізняються від росіян релігією, як ірландці від англійців. Найважливіша різниця, однак, мала політичний характер. Український національний рух зазнавав переслідувань від абсолютистського режиму Російської імперії, режиму, якого не було ні в ліберальній Англії, ані навіть у консервативно-конституційній Австрії.

Беручи до уваги ці чинники, ми, мабуть, можемо краще зрозуміти, що означало панування федералістичної концепції в українській дореволюційній політичній думці: це була спроба знайти компроміс між національними й імперськими інтересами. Українські патріоти пов’язували перспективи національного визволення з надіями на майбутню демократизацію та децентралізацію Росії. Свою кінцеву мету вони вбачали в перетворенні нейтралістської Російської імперії на співдружність вільних і рівноправних народів, у якій Україна матиме не тільки свободу культурного розвитку, але й політичне самоврядування. Цей ідеал був ясно сформульований уже в основному програмному документі Кирило-Мефодіївського братства, що вийшов у 1846 р. з-під пера Миколи Костомарова, - “Книзі битія українського народу”: “І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім”[24]. Ідеологія Братства була забарвлена романтичним панславізмом.

Речник наступного, позитивістського покоління Михайло Драгоманов у 1882 р. виклав той самий ідеал, уживаючи поміркованіших формулювань: “Незалежність даної країни й нації може бути досягнена або її повним відділенням в окрему державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоуправи без такого відділення (федералізм)”[25]. Сам Драгоманов явно надавав перевагу федералістичній альтернативі. Однак тут варто підкреслити, що в розумінні як Костомарова, так і Драгоманова федералізм означав не відмову від національної незалежності, а лише найдоцільнішу форму її досягнення. Це пояснює, чому українська політична думка могла так швидко перекинутися до протилежної, самостійницької концепції, коли зникла віра в здійсненність федералістичної програми.

Сила федералістичної концепції полягала у її відповідності об’єктивному станові українського народу до 1917 р. Було очевидним, що поступ української національної справи залежить від еволюції Росії в цілому. Але федералізм мав і певні вразливі місця, хоч не дуже помітні для сучасників, але видимі з відстані часу.

Доля федералістичної ідеї залежала від того, чи в панівній російській нації є сили, готові сприйняти цю концепцію[26]. А перспективи не були обнадійливими. Від часів Московського князівства російська держава була надзвичайно централізованою, тож перехід до федералізму означав би розрив із національним минулим і відмову від глибоко вкоріненої традиції. До того ж саме в українському питанні росіяни займали вкрай непоступливу і нетерпиму позицію. Багато з росіян були готові визнати, що Польща, Фінляндія та, можливо, балтійські провінції мають свою національну самобутність і ніколи не зможуть бути повністю асимільовані та що, таким чином, ці регіони заслуговують більш або менш автономного статусу. Закавказзя і Центральна Азія, незважаючи на їхнє стратегічне й економічне значення, були зовсім недавніми колоніальними здобутками, глибоко чужими за расою та культурою, і посідали в імперії явно маргінальне становище.

Зовсім інакше стояла справа з Україною. Модерна Російська імперія постала внаслідок поглинення України протягом другої половини XVII і XVIII ст. Зруйнування роботи Петра I та Катерини II виявилося б загрозою для становища Росії як великої європейської потуги. Ідея, що українці є окремою нацією, а не регіональним підрозділом нації всеросійської, для російської громадської думки була неприємною. Видатний російський історик і суспільний мислитель Георгій Федотов у 1947 р. писав:

“Пробудження України, а особливо сепаратистський характер українофільства заскочив російську інтелігенцію й лишився їй до кінця незрозумілим. Ми любили Україну, її землю, її народ, її пісні, вважали все це своїм, рідним”[27].

На відстані цілого покоління від революції Федотов усе ще не усвідомив, що сепаратистського характеру український рух набув лише на пізнішій стадії і що це якраз і було результатом особливої російської “любові до України”, рівнозначної запереченню права українців на національне самовизначення.

Політика царського режиму щодо українського національного руху, попри деякі дрібні тактичні зміни, була цілком послідовною -це була політика безжальних репресій. Тому не дивно, що українські патріоти, шукаючи в російському суспільстві потенційних союзників, пов’язували свої надії лише з російськими радикальними та революційними силами Деякі російські революційні лідери (як, наприклад, Герцен) розуміли жалюгідне становище пригноблених національностей імперії та схилялися до федералізму. На жаль, набагато більше було інтелектуальних послідовників Пестеля -прихильників централізованої революційної диктатури, які ставилися до вимог неросійських народів, у кращому разі, байдуже й зустрічали будь-які федералістські концепції з неприхованою ворожістю. І аж ніяк не було результатом випадкових особистих упереджень те, що славетний провідник російської радикальної думки Віссаріон Бєлінський з нещадним презирством нападав на українське літературне відродження 1830-1840-х[28].{4} Драгоманов навряд чи помилявся у своєму переконанні, що “якобінські” нахили російських революціонерів (він мав на увазі народників 1870-1880-х) становили потенційну смертельну загрозу справі визволення всіх народів Російської імперії: “[Російські революціонери] зовсім не підривають ідеї державно-централістського самодержавства, а тільки переносять його в інші руки”[29]. А в іншому місці він писав:

“Ці звичаї... наближають [російське] революційне середовище до середовища офіційного, а відповідно, наближають і той політичний устрій, що до його заснування можуть спричинитися російські революціонери.., до того устрою, який вже існує” [тобто до устрою царського самодержавства][30].

Треба нагадати, що ці слова написала людина, яка завжди вірила в необхідність українсько-російської співпраці - співпраці, заснованої на справжній свободі та рівності обох сторін. Незадовго до смерті Драгоманов так відповідав своєму критикові з правого крила українського табору:

“Коли згодимось, що