Mira - Вічність у серці , Mira

Наступного дня Софія не могла залишити думки про Микиту. Його повідомлення досі тремтіло на екрані її телефону, і навіть коли вона була в школі, її погляд часто мандрував до нього, немов шукаючи відповіді на питання, які ставила собі з того вечора.

Всі її думки були переповнені образами їхньої попередньої зустрічі. Як він слухав її, як його очі світлішали, коли вони сміялися разом. Як він був настільки... справжнім. Вона не могла зрозуміти, чому йому так важливо бути поряд з нею, простою дівчиною, яка не могла зрівнятися з його світом.

Після школи, не знаючи, що її чекає, вона вирушила на місце зустрічі. Відчувала себе хвилюючою і дещо збентеженою, хоча й намагалася це не показувати. Це була невелика кав'ярня на віддаленій вулиці, де не було натовпу людей. Місце виглядало затишно, з дерев'яними столами і приглушеним світлом, яке створювало теплу атмосферу, абсолютно не схожу на звичні багатолюдні кафе в центрі міста.

Софія ступила на поріг і побачила Микиту, який уже чекав її за столиком біля вікна. Його вигляд не змінився, він все так само виглядав бездоганно. Чорна куртка, легкий простий стиль, який підкреслював його елегантність. Але цього разу в його погляді було щось нове — цікавість, може, навіть нетерплячість.

— Привіт, — сказав він, коли вона наблизилася.

Софія посміхнулася і сіла навпроти нього, відчуваючи, як її серце починає битися трохи швидше.

— Привіт, — відповіла вона, намагаючись виглядати розслаблено.

Микита не став терміново починати розмову. Він уважно подивився на неї, наче вивчав її реакцію.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він, його голос був м’яким, але виразним.

— Добре, — відповіла вона, хоча відчувала, що внутрішньо все ще хвилюється. — Просто… незвично.

Микита посміхнувся, наче розуміючи, що вона мала на увазі.

— Це все ще виглядає трохи як... виклик, правда? — він підняв брови.

Софія кивнула, посміхнувшись у відповідь. Їй подобалося, як він розуміє її без слів, без потреби пояснювати кожну дрібницю.

— Можливо, — відповіла вона. — Але не завжди це погано.

Вона відчула, як цей момент наповнюється чимось особливим, і не могла не помітити, що Микита не відводить від неї погляду.

Він замовив каву для обох, і вони почали говорити про все й нічого. Про буденне, про невеликі подробиці їхнього життя. Микита знову зумів зробити розмову легкою і природною, хоча Софія все ще відчувала певну напругу всередині.

— Ти завжди так спокійний? — запитала вона, спостерігаючи за ним.

Микита засміявся, але сміх був м’яким і приємним.

— Спокійний? — Він замислився на мить. — Можна сказати, що я просто звик не поспішати. Світ навколо — це не гонка, хоча люди часто забувають про це.

Софія уважно дивилася на нього. Його слова, його спосіб мислення виглядали такими глибокими і одночасно простими, що вона не могла не захоплюватися ним.

— Може, ти маєш рацію, — погодилася вона, хоча її внутрішній світ був зовсім іншим. Вона жила в постійному русі, в нескінченних спробах досягти більшого, бути кращою, відчувати, що її цінують.

Але поруч з ним усе виглядало так, ніби час сповільнюється.

Микита змінював тему, іноді задаючи прості запитання про її улюблені книги чи музику, а іноді просто мовчки слухав, коли вона розповідала про свої мрії чи бажання. Він був ненав'язливим, але водночас він уважно спостерігав за кожним її словом. Його погляд був зосереджений, але не важким. Він не вимагав нічого натомість. І це, в свою чергу, змушувало Софію відчувати себе більш вільною.

Час, який вони провели разом, минув набагато швидше, ніж вона очікувала. Вони не зупинялися на чомусь серйозному, але між ними вже було те непередбачуване почуття, яке змушує серце битися швидше. Микита більше не був просто багатим хлопцем з гарним виглядом і розкішними речами. Він став чимось більше, чимось справжнім і незвичним для Софії. Що це було — поки що залишалося загадкою.

Але одне вона знала точно: це була тільки початок.