Джо Аберкромбі - На лезі клинка

Він закульгав геть так швидко, як міг. Вгору, до річки, до гір.

Тільки їх двоє. Він і його казанок.

Єдині вцілілі.

Питання

«Чому я це роблю?» — в тисячний раз запитував себе інквізитор Ґлокта, кульгаючи по коридору. Хоча стіни були поштукатурені і побілені, проте досить давненько. Саме місце мало похмурий вигляд, а повітря віддавало вологою. Вікон тут не було, оскільки коридор знаходився глибоко під землею, і від ліхтарів у кожний закуток тяглися хиткі тіні.

«Чому взагалі може хотітися таке робити?»

Кроки Ґлокти вистукували на брудних плитках підлоги незмінний ритм. Спершу впевнене цокання правого каблука, тоді стукіт ціпка, а відтак безкінечне човгання лівої ноги зі знайомим штриканням у щиколотку, коліно, задницю та спину. Цок, стук, біль. Такий був ритм його ходьби.

Час від часу брудну однотонність коридору скрашали важкі двері, окуті й оббиті поточеним залізом. Проходячи повз одні з них, Ґлокті причувся притлумлений болісний зойк.

«Цікаво, що за бідного дурня там допитують? Який злочин він скоїв або ж не скоїв? Які таємниці розкривають, яку брехню виявляють, яку зраду розвінчують?»

Однак йому не довелося довго гадати. Його думки перервали сходи.

Якби Ґлокті дали можливість катувати одну людину, будь-яку людину, він, безумовно, взявся би за винахідника сходів. Коли Ґлокта був молодий і багато хто робив йому пошанування, ще до тих прикрих подій, він ніколи не звертав особливої уваги на сходи. Він перескакував по дві сходинки за раз і весело чимчикував собі у справах. Тепер усе інакше.

«Вони усюди. Без них не перейти із поверху на поверх. А крім того, спускатись завжди гірше, ніж підніматись — цього люди не усвідомлюють. Коли піднімаєшся, то падаєш, зазвичай не так звисока».

Він добре знав цей сходовий марш. Шістнадцять сходинок, витесаних з гладкого каменю, трохи потертих ближче до центру, трохи вологих, як і все навколо. Поручня не було, тож вхопитися ні за що.

«Шістнадцять ворогів. Справжнє випробування».

Ґлокта змарнував чимало часу, перш ніж вигадав найменш болючий метод спуску сходами. Він рушив боком, наче краб. Спершу палиця, тоді ліва нога, а потім права. Особливо боліло тоді, коли він спирався на ліву ногу, від чого ще й пекельно штрикало в шиї.

«Чого у мене так болить у шиї, коли я спускаюсь сходами? Може, шия приймає на себе мою вагу? Таке може бути?»

Так чи інак, а боліло нестерпно.

Ґлокта спинився за чотири сходинки від підніжжя. Він майже подолав їх. Його рука тремтіла, стискаючи маківку ціпка, а ліва нога пекла, мов навіжена. Він намацав язиком ясна в тому місці, де колись були передні зуби, глибоко вдихнув і зробив крок уперед. Нога страшно підломилась, і він завис у повітрі, вивертаючись та похитуючись, в той час як у голові, немов у казані, закипіли страх і відчай. На наступну сходинку він ступив, наче п’яничка, чіпляючись нігтями за гладку стіну і повискуючи від переляку.

«Тупий, безмозкий телепню!»

Ціпок стукнув об підлогу, незграбні ноги перебороли камінь, і він опинився внизу, якимось дивом не впавши.

«А ось і вона. Та страшна, прекрасна, тягуча мить між ударом по мізинцю і появою болю. Скільки у мене часу до його приходу? Як боляче буде, коли це станеться?»

Відсапуючись із роззявленим ротом біля підніжжя сходів, Ґлокта відчув, як його охоплює трепетне передчуття.

«Починається…»

Мука була невимовною: весь його лівий бік, від ніг до голови, скувала нестерпна судома. Він міцно зажмурив водянисті очі і затиснув рот правицею так сильно, що аж хруснули суглоби пальців. Рештки зубів у зціплених щелепах скреготали від натуги, але тонкий, уривчастий стогін усе ж зірвався з його вуст.

«Я кричу чи сміюсь? Як розрізнити?»

Він важко сапав, дихаючи через ніс, з якого йому на руку булькали шмарклі, тим часом як скоцюрблене тіло тремтіло, силуючись не впасти.

Судома минула. Ґлокта обережно, одна за одною, поворушив руками-ногами, щоб оцінити ушкодження. Його нога палала, ступня затерпла, а в шиї з кожним порухом штрикало, віддаючись у спині болісними кольками. «Загалом, навіть непогано». Він із зусиллям нагнувся і двома пальцями вхопив свій ціпок, а тоді піднявся і затиллям долоні витер шмарклі та сльози.

«Оце-то так. Може, мені сподобалось? Для більшості сходи — це звична справа. Для мене ж — пригода!»

Ґлокта побрів коридором, тихо посміюючись сам до себе. Він все ще ледь помітно усміхався, коли дістався своїх дверей і, човгаючи, увійшов всередину.

Брудна біла коробка з двома дверима, розташованими одне проти одного. Стеля була незручно низькою, а світло палючих ламп било в очі. Один куток геть відсирів, і облізла штукатурка взялася пухирями, поцяткованими чорною цвіллю. Хтось намагався відтерти довжелезний шлейф крові з однієї стіни, але, видно, не надто старався.

Практик Фрост стояв в іншому кінці кімнати, склавши жилаві руки на широких грудях. Він кивнув Ґлокті, виражаючи не більше почуттів, аніж камінь, і Ґлокта кивнув у відповідь. Між ними стояв подертий і заплямований дерев’яний стіл, прибитий до підлоги, а обабіч нього примостились два стільці. На одному з них сидів голий товстун. Його руки були міцно зв’язані за спиною, а на голову надітий коричневий мішок. Часте, приглушене дихання чоловіка було єдиним звуком у кімнаті. Хоч тут, під землею, стояв холод, але з товстуна лився піт.

«Правильно робить, що пітніє».

Ґлокта закульгав до іншого стільця, акуратно зіпер свій ціпок об край стільниці і, тамуючи біль, поволі, обережно сів. Він розім’яв шию, покрутивши нею вліво-вправо, а тоді розслабив тіло і прийняв близьку до зручної позу. Якби у Ґлокти була можливість потиснути руку однієї людини, будь-якої людини, він, безумовно, потиснув би руку винахіднику стільців.

«Він зробив моє життя майже стерпним».

Фрост мовчки виступив з кутка і затиснув порожній вершечок мішка між двома пальцями — м’ясистим і блідим вказівним та товстим і білим великим. Ґлокта кивнув і практик зірвав мішок — Салем Ревс закліпав від різкого світла.

«Нахабне, бридке свиняче рило. Нахабна ти, бридка свиня, Ревсе. Плюгавий кабанюра. Б’юся об заклад, ти готовий зізнатися прямо зараз, готовий торочити без упину, аж доки нам всім не набридне».

На щоці чоловіка красувався великий темний синець, і ще один на щелепі, над подвійним підборіддям. Коли його водяві очі пристосувалися до світла, він упізнав Ґлокту, котрий сидів навпроти нього, і його обличчя раптом сповнилось надією.

«Не на того, ой не на того він покладає надію».

— Ґлокто, ви мусите мені допомогти! — заскиглив