Ірина Герасимова - Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова

Так, вона не знала, не здогадувалася, не могла навіть уявити. Але ж Тіллан підтримував її наївні мрії про те, як вони будуть разом! Маг Верегус завжди був суворим та безжальним, дуже строгим до Тіллана, але до неї ставився з деякою долею прихильності. Навіть більшою, ніж до його численних дочок. Вельда не знала, чому і як він став її опікуном, але завжди вважала, що якщо вона мешкає в цьому замку, наближена до родини, отримує таку саму освіту, як діти мага, має ті самі привілеї, то є для них рівнею. Тому вона щиро сподівалася, що в неї бачать наречену для Тіллана. І те, що він сьогодні розповів їй, вразило її до глибини душі. Це був крах усіх надій.

Коханка… Звучить дуже принизливо. Хоча у Верегуса їх було кілька. Після Тіллана пані Черра народжувала тільки дівчаток. Інші коханки – також, і маг виганяв їх разом із немовлятами. Йому, як і всім магам, вкрай необхідні були сини, щоб вибрати одного з них своїм наступником. Тільки Ілаза народила йому Корача – молодшого сина, якому зараз було років шість. Це був маленький монстр – він збивав із рогатки горобців та тішився, коли вони падали мертвими, тягав за коси дівчаток: як дітей кухарки та столяра, так і своїх зведених сестер. Хлопчик пішов у батька, мав злий характер, був дуже впертим, вередливим та жорстоким, але Верегусу це подобалося. 

А свого  старшого сина Тіллана маг, навпаки, зневажав, та постійно звинувачував у слабкості. Вельді здавалося, що він зовсім не слабкий. Добрий, романтичний, усміхнений. Дуже милий. Має таке приємне на дотик, трохи хвилясте русяве волосся. У неї воно також в'юнке, але каштанове та лягає великими завитками. А очі в них однакового кольору – сірі, і коли Тіллан дивиться на неї, його погляд стає таким теплим! У глибині душі Вельда раділа, що він так відрізняється від батька-деспота. 

Одного разу, проходячи коридором замку, вона почула, як за дверима Верегус лається зі своєю дружиною. Вельда зрозуміла, що йдеться про Тіллана, і уповільнила крок. Маг кричав:

– Твій син сьогодні плакав! Ти можеш собі це уявити?!

– Звісно, можу, адже ти так відчитував його, хоча провина зовсім незначна. Він іще дитина! – так само кричала пані Черра.

– Він дорослий! Я в його віці не був таким скиглієм! Це ти винна! Ти виховала його слабким та м’якотілим!

– Тоді виховував би його сам, замість того, щоб постійно їздити на наради до герцога Адора та брати участь в тих безглуздих війнах.

Почувся глухий звук удару та зойк.

– Не смій ніколи критикувати мене! – вигукнув маг так люто, що Вельда кинулася бігти коридором, дякуючи, що підошви її чобітків безшумні.

Вона увірвалася до вітальні, схопила книгу та нахилилася над нею в кріслі так, щоб довге волосся спадало на щоки, які гаряче палали. Почувся стукіт дверей, повз неї швидкими кроками пройшла пані Черра, опустивши очі. Одна її щока також була червоною, але від ляпасу.

Вельді пригадався цей давній випадок тому, що сьогодні маг знову по-своєму виховував сина. Вона уявила собі ту довгу палицю з круглим рифленим набалдашником, на яку спирався Верегус, коли хотів створити образ справжнього мага, якого поважають та бояться. Уявила, як ця палиця обрушується на плечі Тіллана, а в його обличчя летить кулак мага. Їй стало шкода хлопця. Сьогодні такий важливий день для нього, але крім кількох показних аплодисментів на початку, він не дочекався від батька підтримки та похвали, натомість був жорстоко побитий.

Вельда відчула, що образа в її серці тане, а на перше місце виходить співчуття. Тілланові також нелегко. Він не міг їй сказати раніше, не хотів відштовхувати і не був певен, чи вона насправді та, що здатна пробудити дар. Здогадувався – так. Сказав, що якось спитав у батька, але той не захотів відповідати. Тож їхнє з Тілланом кохання постало перед випробуванням, і якщо воно справжнє, то обов’язково його подолає!

Вона подумала про те, як це буде. Їй не стати дружиною, вона мусить змиритися з тим, що він ділить ліжко з іншою жінкою. Вельді поки важко було це уявити, адже вона була незайманою, і ранковий недовгий поцілунок був її єдиним досвідом. До народження дітей вона також ще не була готова, тому неможливість мати їх від Тіллана засмучувала, але не здавалася проблемою. Захочеться дитину – можна всиновити.

Вельда зрозуміла, що вона вже не дуже сердиться на Тіллана, здатна пробачити та якось пристосуватися до нової реальності. Але вирішила поки йому нічого не казати. Це така маленька хитрість, до якої вдається чимало жінок – мовляв, нехай помучиться, більше полюбить. І як тільки, не змовляючись, жінки доходять до такої думки?