ОЛЕСЬ ІВРАК - Рижик, ОЛЕСЬ ІВРАК

Не роззуваючись, Артем залетів до квартири.

- Ану швидко зніми взуття! - гримнула з кухні мама.

- Мамо ніколи. Тут, таке... - пробурмотів швидко Артем, схопив свою чарівну паличку й вискочив назад на вулицю, мов стріла.

Очі хлопчика палали, пальчики нервово стискали чарівну паличку, а губи безперестанку шепотіли магічне заклинання:

- Вамба-Карамба! Вамба-Карамба! Вамба-Карамба! Хочу, щоб артисти цирку й тварини знайшлися. Хочу, щоб вистава відбулася і її подивились всі діти й дорослі міста.

Артем замружився й затих, прислухаючись. Тиша. Розплющив очі, озирнувся довкола. Ніяких змін. Невже фокусник його обдурив і продав зламану чарівну паличку? Артем знову закрив очі й почав уперто, зі злістю в голосі шепотіти:

- Карамба! Хочу! Хочу! Хочу...

Раптом хтось поклав руку на плече Артему. Від несподіванки він присів і відкрив очі. Перед ним стояв той самий фокусник-чародій, який продав йому чарівну паличку. На голову чародій натягнув гостроверхий чорний ковпак, обліплений золотими зірками. Такий же чорний, із яскравими зірками, плащ-накидка обгортала все тіло чародія. Фокусник не мав ні вусів, ні сивої бороди, тільки лагідна посмішка сяяла на його обличчі.

- Ви мене надурили, - звинуватив Артем чародія.

- З чого ти взяв, що я тебе обдурив? - посміхнувся фокусник.

- Паличка не працює. Вона не справжня, - надув ображено губи хлопчик.

- Не може цього бути! - чарівна посмішка не сходила з вуст чародія.

- Я проговорив чарівне заклинання, змахнув паличкою, як ви і показували. Але нічого не сталося. Нічогісінько.

- Що не сталося? - загадково посміхнувся чародій.

- Бажання! - вигукнув роздратовано хлопчик. - Я побажав знову побачити цирк, повернути артистів, тварин, клоунів. І що?!

- Що? - спокійно запитав чародій.

- Де вони?! Їх не має!

Хлопчик раптом замовк і здивовано поглянув на фокусника.

- А чому ви не зникли? - підозріло, як справжній детектив, поцікавився хлопчик. - Ви ж також артист? Чи ні? Хто ви?

Фокусник загадково посміхнувся.

- Вони повернулись! - радісно заверещав Артем. - Чарівна паличка працює. Ви повернулись разом із ними. Так?

З обличчя фокусника зникла посмішка, і він з сумом у голосі сказав:

- Ні, вони не повернулись. І я, не зовсім артист цирку.

- Хто ви тоді?

- Я чаклун. Чародій. Дехто мене навіть колись називав відьмаком.

- Справжній чародій! - трохи не задихнувся від подиву Артем.

- Та справжній, - якось зніяковів чародій.

- Якщо ви чародій, - рятівна думка заскочила Артема зненацька. - Тоді поверніть артистів назад, до цирку.

- Не можу. Не можу я туди пробитись. Не зможу дістатись туди, де їх тримають. Не має там у мене сили. Але у мене є і хороша новина.

- Яка?

- В те місце, зможеш проникнуть ти.

- Я?! - відкрив рота від здивування Артем.

- Чарівна паличка справжня. І вона подіяла, - чародій наморщив носа. - Хоча я уже починав сумніватися, чи вона досі працює. Дуже вона вже давня.

- Працює! - обурився Артем. - А де тоді артисти? Де? Де всі?

- Але ж я, почув її. Я прийшов. І я трішки тобі допоможу.

- Як? - без надії в голосі запитав хлопчик.

- Пошуками займешся ти сам.

- Сам?!

- У тебе будуть помічники, не переживай, - заспокоїв хлопчика чародій.

- Хто?

- З часом дізнаєшся. Але запам'ятай, головний ти.

- Але ж я ще маленький, - простогнав жалібно Артем.

- Але ти сміливий, - підбадьорив чародій хлопчика. - Артистів зможе знайти тільки дитина, яка дуже любить цирк. Любить його понад усе на світі. Дорослі їх не знайдуть, поліція, СБУ, військові - вони всі не знайдуть, тому що, вони виросли, стали дорослими і більше не вірять у циркові дива. В наш час, навіть є такі діти, шо не вірять у чари. Вірять у комп'ютер, телефон, але не в диво. 

Чародій на хвилину замовк, а потім продовжив:

- А ти, Артемку, віриш. Тому я й віддав тобі свою чарівну паличку.

Фокусник на хвилину замовк, а потім продовжив:

- А ти, Артемку, віриш. Тому я й віддав тобі свою чарівну паличку.

- Але ж багато діток купували такі палички, - заперечив Артем.

- Але чарівна тільки в тебе, - пояснював фокусник. - У решти звичайні китайські іграшки.

- Але чому неможливо просто махнути паличкою, сказати заклинання, загадати бажання і всі, щоб раз, і повернулись.

- Неможливо, - зітхнув чародій. - Циркачі почали зникати одночасно по всій планеті. Їх дуже багато зникло. Сили чарівної палички не безмежні. Тим паче, що вона вже пенсіонерка. Їй декілька тисяч років, і за всі ці роки, вона добре витратила свої сили. Та й я вже не той, що був. Старість.

- Але ж ви он який ще молодий, - здивувався Артем.

- Ну, якщо шість тисяч років – це молодість, - посміхнувся чародій. Шість тисяч... здивувався Артем. Він ще не знав, скільки це шість тисяч, але розумів, що це дуже багато.

А тим часом чародій продовжив:

- Є у мене одна здогадка, де вони можуть бути. Це дуже давня справа.

- Розкажіть! - зацікавився Артемко.

- В прадавні часи, - почав свою оповідь чародій. - По землі мандрував один бродячий цирк. Величезні коні-ваговози тягли яскраво розмальовані фургони мандрівного цирку. Влітку в фургонах не було чим дихати, восени дороги заливали дощі, циркові фургони застрягали, і артисти вискакували, щоб допомогти коням витягнути фургони з калюж, падаючи в багнюку й лаючись, випльовували багно з рота. Взимку мандрівний цирк відпочивав.