Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

— Що ж вам потрібно від мене?

— Скажіть щось цьому натовпу. Поясніть врешті.

— Треба тримати інтригу, пане директоре. Якщо заспокоїти цікавість зараз, то почнуть вимагати назад гроші, — впевнено мовила жінка.

Губерт Кумпф важко відкинувся на спинку фотеля, аж той жалібно заскрипів.

— Генії не заспокоюються і не дають спокою іншим навіть після смерті, — промовив він після паузи. — Налийте ще коньяку, пані Моцарт...

* * *

У вечір концерту публіка, не чекаючи дзвінків, швидко заповнила театральну залу. Та ще більший натовп залишився ззовні. Ці люди, здавалося, готові були слухати музику крізь кам’яні стіни.

Невдовзі на сцену вийшов оркестр — музиканти зайняли свої місця. За якийсь час з’явився капельмейстер. Щойно стихли оплески, глядачі побачили на сцені директора театру, який, витримавши паузу, оголосив про початок музичного дійства.

— Пані та панове! — видихнув розчервонілий директор Кумпф. — Сьогодні вперше ви почуєте музику Вольфганга Амадея Моцарта...

Це була остання хвиля, коли приголомшена публіка затихла. Здавалося, після слів директора, кожен у залі затримав дихання. Тієї миті тихіше, аніж у «Theater an der Wien», могло бути тільки в могильному склепі на цвинтарі святого Марка.

За лаштунками Констанція легенько підштовхнула вперед зовсім малого на зріст блідого хлопчика років одинадцяти-дванадцяти.

— Ти — Моцарт, — нахилившись, прошепотіла вона йому. — Це твій шлях. Іди...

Хлопчик ступив непевний крок уперед, потім ще один, доки не опинився під променями театрального світла. Тут його кинуло в піт, а в горлі пересохло. Він замружив очі і раптом з жахом відчув, що ледь не втратив рівновагу. Як же хотілося просто заплакати й побігти назад, але в голові не стихав материн голос: «Ти — Моцарт... Моцарт... Моцарт...». Треба тільки дійти до клавіру. За цим інструментом він почувався безпечно, як удома.

У залі досі панувала мертва тиша. Здавалося, навіть там нагорі, на балконах, чули його кроки. Вони чомусь були, як ніколи, гучними. Ти — Моцарт... Назад вороття немає.

— Це його син! — раптом пронизав тишу чийсь голос у залі. — Це Вольфганг Амадей Франц Ксавер Моцарт!!! Син!!!

Публіка вибухнула, як море у шторм. Емоції, що стільки часу накопичувалися під афішею «Theater an der Wien», в одну мить вирвалися на поверхню. Найбільшу за останній час інтригу Відня було врешті розкрито.

Ці пристрасті в залі могли би вирувати безкінечно, але раптом капельмейстер одним різким, як фехтувальний випад, владним жестом наказав мовчати. Всі завмерли.

Франц нарешті відірвав очі від клавіш і глянув на капельмейстера. Той також шукав його погляду... Щойно їхні очі зустрілися, як хлопчику перехопило подих. Перед оркестром стояв... батько.

Невисокого зросту, худорлявий з характерною поставою... Вигнуті брови, прямий ніс, подовгасте підборіддя.

— Починаємо? — почув Франц його притишений голос.

— Починаємо...

Моцарт-син раптом усміхнувся і з несподіваною впевненістю легко торкнувся клавіш.

Розділ I

Матір і сини

Відень, серпень 1809 року

Із настанням серпня літня спека почала відступати. Мешканці Відня, ті, що втекли з розпеченої столиці куди-небудь у прохолодні гірські околиці Граца чи Інсбрука, поволі поверталися до свого міста, і вулиці його знову стали галасливими та багатолюдними.

Вікно будинку на Міхаелерпляц було відчинене, і звідти долинала весела фортеп’янна мелодія. Дехто з перехожих зупинявся, щоб прислухатись, а тоді мимоволі, з насолодою заплющивши очі, починав легко поводити в повітрі рукою, виконуючи якісь капельмейстерські напіврухи.

— «Rondo Alla Turca»[3], — промовив один із таких випадкових слухачів, перш ніж його відволік аромат з сусідньої Bäckerei[4].

Цю мелодію у Відні добре знали. Зрештою, не лише у Відні...

Чоловік за фортеп’яно виконував цей твір із не меншим задоволенням, аніж слухали на вулиці. Його довгі, тонкі, майже жіночі пальці жваво бігали по клавішах, а обличчя розтяглося в широкій нерухомій усмішці. Ця усмішка не зникла навіть тоді, коли зазвучав останній акорд — і пальці його завмерли над інструментом. Здавалося, все його єство вловлює звук, що танув у просторі кімнати. Коли ця солодка мить смакування останніх крапель музики минула, збоку почулися одинокі, проте гарячі оплески. Музикант звернув до них обличчя і напівжартома вклонився, не встаючи з-за інструмента.

— Браво, браво, дорогий Карле! — захоплено вигукнув той, хто аплодував.

— Облиш, Франце, — відмахнувся музикант, обережно опускаючи кришку, — я знаю, що грав сяк-так. Однак, визнаю, не без задоволення.

— Ти грав чудово, братику! — заперечив Франц, беручи того за плечі. — Повір мені! Я вже два роки навчаю музики й добре знаю, як грають сяк-так.

— Коли так, то дякую, — він усміхнувся ще ширше, ніж тоді, коли сидів за фортеп’яно.

Брати були приблизно однакового середнього зросту. Хіба що старший Карл виглядав дещо статечнішим і міцнішим супроти молодшого на сім років Франца. Обличчя Карла було рум’яним, з вустами м’якими і виразними. Обличчя його брата було подовгастим, блідим, з тонкими, міцно стиснутими вустами.

Єдине, що беззаперечно подібне в них, — це глибокі очі, успадковані від батька — великого Моцарта.

Карл перевів погляд на великий годинник у кутку кімнати. Над циферблатом була фігурка Аполлона, античного покровителя музики. Тримаючи в руках ліру, він задумливо дивився кудись у вікно, де виднівся фасад будинку навпроти.

— Мабуть, сьогодні я вже нікого не дочекаюся, — трохи роздратовано мовив старший брат.

— У нашої матері віднедавна дуже багато клопотів, — сказав Франц, — весільних клопотів...

— Так, але ж і я задля неї приїхав з Мілана й маю не так багато часу. Зрештою, писав про свій приїзд ще два місяці тому...

— Два місяці тому не йшлося про жодне весілля, Карле, — обірвав Франц і також спохмурнів.

— Ну, гаразд,— дещо бадьорішим голосом сказав старший брат, — так чи інакше, мені вже час.

— Карле... — з благанням у голосі промовив Франц, намагаючись його затримати, щойно той рушив до виходу.

— Я ще зайду, братику, — усміхнувся він, — а втім... О п’ятій у мене ділова зустріч неподалік Карлскірхе. Може, проведеш мене туди? Тоді матимемо майже півгодини, щоб потеревенити по дорозі.

— Як добре, Карле! — зрадів Франц. — Звісно! Я не баритимуся... Зачекаєш?

— Гаразд, я