Діана В - "Мелодія Предків" та "Свято завжди поруч", Діана В

Наступного ранку Віллоу-Фоллс виглядало як завжди: сонячні промені осяяли жовті листя, розвішені павуки виблискували росою, і люди йшли на площу, щоб прибирати залишки вчорашнього свята. Та тільки діти відчували, що щось змінилося, що кожна тінь, кожен віддалений шум тепер здавалися загрозливими.

Сем не наважився навіть подивитися на своє відображення в дзеркалі; Том помітив, що його тінь на асфальті ніби злегка відстає, наче живе власним життям. І тільки Саллі зібралася з духом і вирушила на площу, сподіваючись знайти сліди минулої ночі, щось, що доведе, що це був лише страшний сон.

Проте, коли вона дійшла до центральної площі, туман, який огортав місто від самого ранку, став густішим, як стіна. Саллі зробила кілька кроків уперед і побачила, як із туману виходить тінь… тонка, висока постать у капелюсі, яка нагадувала містера Фінча. Вона застигла, серце скажено калатало, а фігура повільно наближалася. Але коли вона зупинилася на кілька кроків від дівчинки, Саллі зрозуміла, що перед нею стоїть не людина, а її власна тінь, зловісно перекручена і витягнута.

"Ти повернулася," – прошепотіла вона, нахиляючись до Саллі, її голос звучав, наче пошерхлі листя, що шарудять під ногами. "Тіні завжди пам’ятають своїх друзів."

Саллі схопилася за амулет на шиї, подарований бабусею, і з силою стиснула його. Тінь ніби трохи відступила, але голос продовжував лунати в її голові, залишаючи слід холоду в кожному слові.

"Кожен, хто приходить у Віллоу-Фоллс, залишає тут часточку себе," – шепотіла тінь, і з її плечей раптом простяглися тонкі, мов коріння, руки, тягнучись до Саллі. "А ти залишила свою тінь з нами. Тепер вона — наша."

Зібравшись із силами, Саллі зробила крок назад, але земля під ногами здалася м’якою, немов багно, яке засмоктує. Тінь продовжувала наближатися, вишкіряючи примарний усміх, і все довкола здавалося застиглим, мов у жахливому сні.

"Геловін — це не просто свято, Саллі," – зловісно додала тінь, її голос ставав дедалі гучнішим, розкочуючись містом, яке наче зупинилося. "Це ніч, коли ми, тіні, можемо повернутися… щоб забрати тих, хто нас кликав."

З останніх сил Саллі вирвалася з туманної пастки й кинулася бігти. Вона мчала вузькими вулицями, відчуваючи, як туман тягнеться за нею, а шепіт переслідує її, ніби всі тіні міста нашіптували її ім'я.

Нарешті, опинившись удома, вона зачинила двері й впала на підлогу, намагаючись заспокоїти подих. Але коли вона підвела очі до дзеркала в коридорі, серце її мало не зупинилося: у відображенні на неї дивилися порожні очі – очі тієї самої тіні, яка простягала до неї руки в тумані.

Її шепіт почувся прямо у вухах: "Ти ще повернешся, Саллі… Тіні завжди пам'ятають".