Маріо Пьюзо - Останній дон

— Бізнес переймуть колумбійці,— пояснив дон,— їх усе одно не спинити — це вже історична неминучість. Одначе уряд подбає, щоб їхнє життя перетворилося на пекло. Ну, ти згоден чи ні?

Редфеллоу поміркував і потім розреготався:

— Скажіть, а з чого мені починати?

— Джорджіо відвезе тебе в Рим і познайомить з моїми людьми. Кілька років він тебе консультуватиме,— дон обняв молодика,— Дякую, що послухався моєї поради. У Європі ми залишимось партнерами, і повір мені: там тобі поведеться добре.

Коли Девід Редфеллоу вийшов, дон послав Джорджіо привести в кабінет Альфреда Гроневельта. Як власник готелю «Ксанаду» у Вегасі, Ґроневельт працював під «дахом» тепер розгромленої «родини» Сантадіо.

— Пане Ґроневельте,— звернувся дон,— відтепер ви керуватимете готелем під моїм захистом. За себе чи за свою власність можете не турбуватися. П'ятдесят один відсоток готелю й далі належатиме вам. Моїми будуть сорок дев'ять, що раніше належали Сантадіо, юридичне представництво не міняється. Ви погоджуєтесь на таке?

Попри свої літа, Ґроневельтові ніколи не бракувало відчуття власної гідності та вміння володіти собою. Він почав обережно:

— Якщо я залишаюсь, то повинен керувати готелем з тими самими повноваженнями. Інакше я продам вам свою частку.

— Продасте золоту копальню?— недовірливо перепитав дон.— Ні-ні! Не лякайте мене. Передусім я людина ділова. Якби Сантадіо були розважливіші, то всіх тих жахіть ніколи б не сталося. Тепер Сантадіо вже нема. Але ж ми з вами тверезі люди. Мої уповноважені переберуть на себе справи Сантадіо. А Джозеф Де Лена, Піппі, робитиме те, що йому належить. Він буде моїм брульйоне на Заході з платою сто тисяч на рік, яку йому даватиме ваш готель у зручній для вас формі. Якщо будь з ким у вас виникнуть якісь непорозуміння, звертайтесь до нього. Адже клопоту у вашій роботі вистачає.

Високий і сухорлявий Ґроневельт, здавалось, нітрохи не хвилювався.

— А чому ви такі прихильні до мене? Можна ж учинити інакше й мати куди більший зиск?

— Тому,— поважно відповів дон Доменіко, — що ви геній у своїй справі. Так кажуть усі в Лас-Вегасі. І на доказ моєї поваги я вам ще й віддячу.

На це Ґроневельт усміхнувся.

— Я вже отримав від вас цілком досить. Мій готель. Хіба є щось важливіше?

Дон запроменів приязною усмішкою, бо, хоч і був поважною людиною, тішився, приголомшивши кого своєю могутністю.

— Ви можете назвати наступного голову Невадського комітету з азартних ігор, — сказав дон,— там саме з'явилася вакансія.

Ґроневельт, що траплялось у його житті дуже рідко, здивувався і був вражений. А найдужче зрадів, побачивши перед собою таке майбутнє готелю, про яке навіть не мріяв.

— Якщо вам і таке під силу,— сказав Ґроневельт, то через кілька років ми всі страшенно забагатіємо.

— Зроблю,— кивнув дон.— Ну а тепер можна й порозважатись на свіжому повітрі.

— Я маю повернутись у Вегас,— відмовився Ґроневельт.— Гадаю, не всім на світі конче знати, що я гостював у вас.

Дон хитнув головою.

— Петі, нехай хтось завезе пана Ґроневельта в Нью-Йорк.

Крім дона, в кімнаті тепер залишались його сини, Піппі Де Лена й Вірджініо Баллаццо. Всі ще й досі були трохи приголомшені. Тільки Джорджіо чувся впевнено. Решта просто не знали донових планів.

На роль брульйоне Баллаццо був замолодий — лише на пару років старший за Піппі. Він контролював профспілки, довіз готового одягу і дещо з торгівлі наркотиками. Дон сказав йому, що відтепер він діятиме незалежно від Клерікуціо. Повинен тільки сплачувати десять відсотків, а поза тим він сам собі голова.

Така щедрість була для Вірджініо Баллаццо великою несподіванкою. Звичайно він був енергійний та жвавий і палко висловлював свою вдячність чи нарікання, а тепер був такий переповнений удячністю, що спромігся тільки обняти дона.

— З тих десяти відсотків п'ять я відкладатиму на твою старість чи про випадок, коли тебе спіткає невдача,— провадив далі дон.— А тепер вибач мені — люди змінюються, на пам'ять покладатися не можна, почуття вдячності за колишне добро вивітрюється. Дозволь тобі нагадати, щоб ти сумлінно вів бухгалтерію,— дон зробив невеличку паузу.— Я все ж не податкова інспекція і не можу притиснути тебе тими жахливими відсотками й пенею.

Баллаццо зрозумів. Дон Доменіко карав блискавично і невідворотно. Без жодного попередження. А карою завжди була смерть. Зрештою, а як інакше чинити з ворогом?

Дон Клерікуціо відпустив Баллаццо, а потім, проводячи до дверей Піппі, на якусь мить затримався, притягнув Піппі впритул до себе і прошептав на вухо:

— Запам'ятай: нас обох пов'язує таємниця. І нехай вона залишається таємницею навічно: я ніколи не давав тобі такого наказу.

На моріжку біля кам'яниці Роза-Марія Клерікуціо чекала на Піппі Де Лену, щоб перекинутися з ним словом. Як на вдову, вона була дуже молоденька і дуже вродлива, та жалоба їй не личила. Сум за чоловіком і за братом пригнітив її природжену жвавість, а без неї її обличчя було мов порожнє. Величезні карі очі були надто погаслі, смаглява шкіра — надто змарніла. Похмурі барви пожвавлював хіба що новохрещений і перев'язаний блакитними стрічками синочок Данте на її руках. Увесь цей день, хоч як дивно, вона трималася віддалік від батька, дона Клерікуціо, та трьох братів — Джорджіо, Вінсента і Петі. Одначе тепер їй хотілось поговорити із Піппі Де Леною.

Вони були братом і сестрою в перших, Піппі на десять років старший. Ще підлітком вона була до нестями закохана в нього. Тоді Піппі поставився до неї з батьківською поблажливістю і завжди тримав її на відстані. Хоч Піппі й полюбляв жіночу плоть, та був доволі розважливий, щоб не потурати своїй слабкості у випадку з донькою самого дона.

— Здоров, Піппі,— озвалася Роза-Марія,— Вітаю тебе.

Піппі всміхнувся з тією чарівністю, що надавала привабливості його жорстокому обличчю. Він нахилився, щоб поцілувати немовлятко в чоло, з подивом відзначивши, що волосся, яке ще пахло церковним ладаном, було, як на вік немовляти, досить густе.

— Данте Клерікуціо — гарно звучить,— сказав він.

Комплімент був не такий уже й невинний. Роза-Марія вирішила собі й синові, що залишився без батька, повернути своє дівоче прізвище. Вчинити так доньку вмовив дон, удавшись до переконливої логіки, та її ще гризли докори сумління.

Саме вони, ті докори сумління, спонукали Розу-Марію запитати:

— Як тобі вдалося схилити твою жінку-протестантку погодитись на католицький обряд і дати дитині таке церковне ім'я?

Піппі всміхнувся.

— Вона кохає