Юрій Гадзінський - Злий день, Юрій Гадзінський

* * *

          Не знаю, чи зламав я щось при падінні, але було дуже боляче, коли я гепнув об сніг. Плече, голова, ноги, все боліло так, ніби моє тіло пустили через м’ясорубку. Руки все ще зв’язані позаду. Я спробував підвестися, знову упав до снігової купи. Добре, що була зима, інакше точно розбився б. Ще одна спроба встати – цього разу вдала. Ще один крок. Підвернулась нога, я впав. Вдарився травмованим плечем. Відразу заплакав від болю та безсилля. Ще раз підйом. Іду. Пришвидшую крок, кульгаю. Лишень би забратися звідси, лишень би Павло не застрелив мене з балкону. Ну. Ще трохи. І ще… І ще… Крок за кроком я продовжував свій шлях далі. За мною ніхто не гнався. Все ж дістався нарешті до зеленої вивіски, яку бачив до цього здалеку. Аптека. Заходити досередини я не став, тому що вже на той момент зрозумів, що таке Сірі Сади. Потрібно просто вибратися з цього району. А ще – вивільнити руки. Останнє вдалося далеко не одразу, довелося довго тертися цупким шнурком об високі бетонні сходи біля ломбарду. Мені вже було байдуже як я виглядаю та що подумають люди. Їм теж було все рівно – всі проходили повз. Нарешті звільнивши руки, я обняв себе за плечі, та сів на сходи. Тихо заплакав.
          Вже коли я вийшов з проклятого району – побачив потрібний мені тролейбус. Увійшов всередину, і відразу чесно попередив кондуктора, що я без грошей. Старша жінка подивилася на мене, наче інопланетянина побачила та махнула рукою. Врешті, я повернувся додому вже геть після обіду. Я мовчки пройшов повз маму, ігноруючи її стурбованість моїм виглядом. Щось говорив батько. Ореста с дружиною не було вдома, отже попленталися кудись. Увійшов до своєї кімнати, зачинив двері, сів на ліжко. Порожньо. У голові нічогісінько. Який паршивий день. Скільки ж лайна вилилося на мене всього за декілька годин. І за що? За те, що я хотів зробити добру справу? Привезти комп’ютер самотній мамі з двома дітьми та допомогти все налаштувати? Я витер очі хустинкою. Поки ще є сили, поки я геть не зліг з температурою, або щось таке – потрібно рухатися.
           Я випив протизапальне, одягнув свою стару куртку та перевзувся в сухе взуття. Мене вже добряче трусило.
          — Єлю, що з тобою сталося!? Ти весь побитий! Де куртка? Де телефон? Ти…
          — Ма, дай свій мобільник будь ласка.
          — Що сталося? Де твій телефон?
          — Просто дай мобільник і замовкни! Будь ласка! Я прошу тебе!
          Мама відразу притихла. Батько на кухні теж завмер. Я підійшов до столу, там стояв телефон мами. Взяв його.
          — Тату, якщо твоя ласка, дай-но ключі від машини.
          — Сину, ти не забувався, ти не підвищуй голос на матір!
          — Тату, дай ключі від машини зараз же, я не в тому стані зараз. Дай ключі. Негайно! Будь добрий!
          Батько щось говорив, намагався мені заглянути в очі, але я його не бачив. Ключі все ж дав. Власне, я знав де вони, тому я так чи інакше забрав би їх. Я взяв телефон, ключі від машини батька, вийшов з під’їзду свого дому, навіть не зачинивши дверей. Ні. Це все неправильно. Так не повинно бути. Неправильно. З цими думками я сів до позашляховика мого батька і поїхав.
          Звичайно без посвідчення водія я міг втрапити в чергову халепу, але мені було вже байдуже. Гриць, мабуть один з моїх найближчих друзів, жив недалеко, в цьому ж районі. Я знав його номер напам’ять, тому легко подзвонив з маминого мобільника, попередив про візит. Коли Гриць побачив мене на порозі своєї квартири, то аж закляк.
          — Грицю, мені потрібна твоя рушниця і коробка патронів. Я буду тобі дуже вдячний за допомогу.
          — Кгм. Що сталося?
          —  Ти – мій друг. Я прийшов до тебе зараз за допомогою. Дай мені рушницю і патрони. Мені це дуже потрібно.
          Друг, бува, трохи прихилив двері, але я впевнено увійшов до квартири.    — Зараз не потрібно зі мною сперечатися. Це для тебе може погано закінчитися. Вибач за незручність. Неси сюди гвинтівку і коробку патронів.
          Мабуть я виглядав переконливо, тому що вмить зблідлий Гриць, повільно задкуючи, пішов досередини квартири.
          — І дзвонити нікуди навіть не думай. Я ще раз тобі кажу, зараз я не в тому настрої, зроби, що кажу, і буде все добре. Будь ласка.
          Гриць захоплювався полюванням та рибалкою. І якщо на рибалку і я інколи міг з ним відправитися, то полювання я ніколи не розумів. Не лежала душа до вбивства беззахисних тварин. Декілька разів, правда, ми стріляли по бляшанках від пива за містом. Це було нечасто, але певні навички я надіявся, що залишились. Гриць приніс мені рушницю та коробку з патронами.
          — Що, що сталося, ти можеш сказати? Хто тебе так?...
          — Ніхто, Грицю. Дякую. Ще раз вибач, що потурбував.
          — Зачекай, я зараз з тобою…
          Гриць вийшов вслід за мною з квартири, він намагався все ж допитатися в мене, що відбулося. Запитував щось про батьків, про Поліну, чи з ними, мовляв, все гаразд. Я нічого йому не відповів, тільки жестом показав, мовляв, стій. І йди назад. Обережно поклав рушницю на заднє сидіння, патрони – поряд. Поки ще не звечоріло, потрібно встигнути дістатися до Сірих Садів.
          Я добре пам’ятав, як доїхати до вулиці Електричної, дому номер вісім. Я мчав, здається, порушуючи все, що тільки можна і створюючи раз за разом аварійні ситуації. Дивно, що я не натрапив на жодний патруль поліції, і що не спричинив якусь аварію. Напевне, вищі сили підтримували прийняте мною рішення та вирішили не вмішуватися в той вечір. Вечір, тому що зимові сутінки вже почали обіймати Сірі Сади, коли я зупинив позашляховик на тому ж місці, де ще сьогодні стояла моя улюблена чорна КІА. Я вийшов, дістав рушницю, неквапливо зарядив. Руки слухалися. Добре. Набив кишені патронами. Шкода, ранкові грабіжники не з’явилися знову. Було сумно з того, що я не знав навіть приблизно, їх шукати. Біля під’їзду стояв коричневий мінівен, той, що і вранці. Прекрасно, отже Лисий покидьок був не сам, а зі своїми товаришами. З рушницею в руках я зайшов до під’їзду, звідки ще не так давно вибігав, рятуючись. В дверях майже зіткнувся з якоюсь бабусею.
          — Добрий вечір!
          Вона тільки кивнула. Глянула на мене, та перехрестилася. Я піднявся на другий поверх та делікатно постукав у двері квартири. Потім ще раз.
          — Хто?
          — Доброго вечора, це я, Єлисей. Той що без куртки.
          — Ооо! – Чи то здивувався, чи втішився Василь. Або просто був сильно п’яний, тому що коли він відчинив двері, то я побачив, що лисий ледь стоїть на ногах. З квартири все ще лунає весела музика. Я вистрілив йому в груди. Кремезне тіло різко штовхнуло вперед, лисий покидьок упав. Я переступив через нього, повернув до кухні. Там якраз горіло світло. За столом сидів той самий небритий чоловік, котрого я називав про себе Русланом. Ще один стояв біля раковини. Я застрелив спершу його, а потім націлився на смуглявого. Кров бризнула на білий кахель, яким була частково вимощена кухня. Я перезарядив обидва стволи рушниці. “Руслан”, бува, сіпнувся та закричав, спробував напасти, але я перезарядив зброю швидше. Ще один постріл – і третє мертве тіло тепер лежало в цій паскудній брудній квартирі. Не потрібно бути професійним стрільцем чи мисливцем, щоб влучати з рушниці на такій відстані. Після пострілів заклало вуха, але якось почув, що в коридорі тихо стогне Василь. Я підійшов до нього. Лисий молодик тримався за великий отвір в грудях.
          — За що?...
          Я не знав, що йому відповісти. За що? За пережитий страх. За зневагу. За те зло, яким був наповнений цей район. Я вистрілив ще раз, цього разу в голову. Від його черепа залишилася химерна кривава купка. Картина неприємна. Один раз таке побачиш, повік не забудеш. Перезарядивши рушницю ще раз, я вийшов з квартири. У під’їзді все ще стояла бабуся та дивилася на мене. Я ввічливо посміхнувся їй і повернувся до машини.
          Наступний пункт – вулиця Староміська. Тут мені вже допоміг навігатор у машині батька. Довелося трішки поблукати Сірими Садами, але зрештою я приїхав саме туди, куди хотів. Мамин телефон “розривався” від дзвінків, мені телефонував тато, брат, навіть Поліна дзвонила. Я збивав виклики, а потім просто поклав телефон на вібро-режим. Врешті, мобільник поки мені не потрібен, Грицеві я вже зателефонував. Я ж не міг просто так приїхати, раптом він був би не сам, або не вдома…
          Ось будинок, в якому переховується той злочинець з татуюваннями і його дбайлива дівчина. Спокійно вийшов з автомобіля, взяв до рук рушницю. Ніхто мене не зупиняв, здається, я нікого і не бачив з перехожих. Або не хотів бачити, як і вони не бажали помічати мене в цей день раніше, коли я прохав про допомогу. Піднявся на другий поверх, постукав у двері. Відчиняти не поспішали. Невже вони залишили квартиру? Я постукав вже сильніше, навіть один раз гримнув ногою. І почув, як до дверей хтось підійшов. Тихі обережні кроки. Але двері надто дешеві, тому все було чути добре. Це міг бути озброєний пістолетом чоловік, тому я не став вагатися, а просто двічі вистрілив крізь покриття дверей. Перезарядив зброю. Декількома ударами ноги проломив те, що залишилося від дверей. Я перестав відчувати біль, чи страх, тіло діяло ніби окремо від мене. На підлозі коридору лежала дівчина, тримаючись за живіт. Обличчя все в крові, плече роздроблене зовсім. Здається, жива. Обережно крокуючи, я наближався до кімнати, де горіло світло. Десь там був її Павло. Я завмер, взявши двері на мушку. Навіть серце почало битися повільніше. Я вичікував. Кого ж першого підведуть нерви? Точно не мене, тому що мої нерви були вже повністю зірвані ще вранці. Не було більше нервів, залишилась лишень гвинтівка та патрони в кишенях. І замучене тіло, що тепер несло смерть. На мить я побачив якийсь рух в отворі причинених до кімнати дверей та вистрілив. Худий високий злочинець закричав, я зрозумів, що влучив. Я підійшов трохи ближче, побачив його худорляву постать в отворі дверей та вистрілив ще раз.
          Поки я був відсутній, вони обклеїли двері на балкон газетами та якимось картоном. В квартирі було холодно, воно й не дивно. Лютий місяць, а скла немає. В кімнаті майже нічого не змінилося – все ті ж пляшки на підлозі. На столику, правда, біля дивної зеленої трави з’явилась копчена риба та стакан з насінням. А ще – невідкрита пляшка світлого пива. Тихо працював телевізор. Павло лежав мертвий, під ним вже почала утворюватися кривава пляма. В руці він стискав пістолет. Я перезарядив зброю, обережно поклав її на підлогу. Витягнув з руки мерця пістолет щоб роздивитися його. Травмат. Звичайнісінький пістоль для самозахисту. Я носив такий колись, коли навчався у консерваторії. Тому зрозумів одразу, що це.
          — Просто травмат. Простий травматичний пістолет.
          Я сказав це та чомусь розсміявся. Сів на килим поряд з тілом Павла, що так і залишився в тих спортивних штанах та у майці. Цікаво, я ж ніколи раніше не бачив мертвих людей так близько. Зараз я мав би бути вражений, чи шокований. Але нічого не відчував такого. Ні огиди, ні збентеженості, мене навіть не нудило. В коридорі тихо стогнала дівчина.
          — Ось скажіть мені, будьте ласкава, чому я нічого тепер не відчуваю?
          Вона застогнала голосніше. Чи відповісти намагалась, чи просто хапалася за життя.
          — От чому, чому люди не можуть хоч трохи бути добріше одне до одного? Звідки стільки злості?
          По правді, не було сенсу запитувати це у дівчини. Молода ще, щоб замислюватися над такими питаннями. Ну і дідько з нею. Я вирішив нарешті перепочити, сів, відкрив світле пиво. Я не пив алкоголь вже декілька років… Телефон все вібрував і вібрував. До мене дзвонили, мабуть, уже всі, кого я знав. Нічого. Трохи зачекають. Накінець я міг трохи видихнути після такого пекельного дня.
          Ну, так я і заїхав на пожиттєве.

Кінець