Юрій Гадзінський - Злий день, Юрій Гадзінський

* * *

          Сірі Сади. Назва повністю відповідала району. Все було зовсім сірим, я жодної яскравої фарби не побачив, або привітної людини. Я брів вулицею під назвою Староміська та намагався заговорити з поодинокими перехожими.
          — Я перепрошую… Телефон… Мене пограбували… Можна я подзвоню з вашого?... Я… Я просто подзвонити…
          Що б я не казав – а люди сторонилися. Дійсно думали, що наркоман, або вуличний псих. Мені ставало гірше, я дуже потребував тепла і хоч трохи спокою. Хоча б хтось дав телефон… Дістатися додому хоч якось… Ще й як на зло жодної аптеки, чи магазину, ну нічогісінько я не побачив, поки йшов тією вулицею. Десь на обрії щось зелене миготіло, от туди я й прямував, раз по раз протираючи липкий сніг з лоба та незграбно поправляючи зачіску. Які ж дурниці!
          — Я перепрошую… Мені потрібно подзвонити… будь ласка… Мене пограбували…
          — Господи, що з вами?
          Якась жінка. В руках – пакети. Ага, отже поряд все ж тут був магазин. Він або пройшов повз, або ще не дійшов до нього. Жінка навіть не жінка, а дівчина зовсім юна. Вона єдина, хто не жахнувся мого вигляду.
          — Мене побили і пограбували… Мені треба додому… Викличте таксі… будь ласка.
          — Ви на ногах не стоїте! Так, пішли зі мною! Я ось тут живу, у цьому домі. Зараз відігріємо вас, я спробую допомогти.
          Я завагався. Знову відвідати квартиру невідомої людини у цьому районі? Що ще могло зі мною статися? Зрештою… Нехай буде, що буде. Блискавка ж не буде бити по мені третій раз сьогодні. Тому що не може на одну людину звалитися стільки нещасть в один день.
          — Дякую…
          І я поплентався за дівчиною.
          Під’їзд у її домі був більш охайним, і тут вже був ліфт. Симпатична молода дівчина поклала на підлогу ліфту два повні пакети з продуктами та їжею.
          — А ви самі не звідси?
          — Ні… Я проїздом. У справах. Пограбували. Все дуже швидко сталося.
          — У вас обличчя у крові.
          — Ага. Ви єдина, хто не злякався. Дякую вам.
          Ліфт зупинився на третьому поверсі. Квартира дівчини була якраз поряд, найближче до ліфту. Знову поклавши пакети на підлогу, вона провертіла ключ у дверному замку двічі, механізм клацнув і двері відчинилися. Я б допоміг їй з пакетами, як справжній джентльмен. Але тоді я потребував допомоги сам і міг тільки крокувати вперед. Ми зайшли всередину. Вона замкнула двері. Тепло, нарешті! Я аж тоді зрозумів, що у мене заклякли пальці від холоду і я не можу ними рухати. А ще я помітив, що двері вона зачинила одразу на всі замки. Цікаво, чому…
          — Ну де ти там шляєшся? – Пролунав низький чоловічий голос зсередини квартири – У мене зараз кишки в трубку звернуться!
          — Зараз, зараз я все зроблю – Крикнула у відповідь дівчина, а потім повернулася до мене і додала вже тихіше – Ви голодний мабуть, так?
          — Гей, з ким ти там балакаєш?
          Зсередини квартири вийшов худий та високий як чапля чоловік у майці та спортивних штанах. На плечах – татуювання. Тюремні зірки, чи як вони там називаються.
          — Тут чоловіка пограбували і побили… Йому відігрітися треба.
          — Ти дурнувата зовсім!? Ти для чого в хату лівих людей тащиш!?
          — Я краще піду…
          Я розвернувся щоб швидше покинути квартиру, але цупка рука вчепилася у моє плече та потягла назад.
          — Стояти!
          Він приклав мені щось холодне та металеве до потилиці. Довго не довелося думати, що це.
          — Розвернувся повільно. Ось так.
          — Павлику, може не треба? Він же зовсім бідолага, я ж…
          Худий мешканець квартири різко дав дівчині дзвінкого ляпаса.
          — Ти взагалі рота закрий. Ти вкурюєш, що я переховуюсь? Тобі це треба нагадувати кожен день, коза тупа?
          Вона мовчки приклала долоню до обличчя та опустила погляд. Я розвернувся і побачив дуло пістолета. Продукти з пакету часткового висипалися на підлогу.
          — Павлику, заспокойся…
          — Тихо!
          Пістолет дивився мені поміж очі. Я підняв руки та спробував теж заспокоїти чоловіка навпроти:
          — Я просто піду. Мені нічого не треба. Я нікому нічого не скажу. Будь ласка.
          У відповідь Павлик недобре усміхнувся. Очі в нього були тьмяні, він дивився ніби скрізь мене.
          Вони зв’язали мені руки та ноги. Дівчина злякано дивилася на мене заплаканими очима. Можливо, відчувала провину. Зв’язали, як я міг відчути, не дуже сильно. Але все рівно рухати руками було важко, вони ще не встигли зігрітися як слід.
          — Ще раз питаю, ти хто? Звідки взявся?
          — Мене звати Єлисей. Я тут у справах був. В районі. Мене пограбували. Побили. Все забрали. Я йшов за допомогою. Побачив вашу… дівчину. Вона привела мене, щоб я відігрівся.
          Я лежав на паркеті. Прямо біля мого обличчя стояли порожні пляшки від пива та горілки, на журнальному столику я помітив якісь пакетики із зеленою травою, схожою на чай. Кімнату давно не провітрювали, пахнуло там потом, перегаром та чимось ще. В цьому районі усі свіжого повітря бояються, чи як? Павлик сидів на ліжку, не зводив з мене пістолета та допитував.
          — Ну і якого чорта ти прийшов сюди? А?
          — Я просто хотів викликати таксі. Ваша дівчина запропонувала піднятися. До квартири. Щоб я зігрівся. І все.
          — Ти на ідіота схожий, точно не з нашого району. Які у тебе справи могли бути на Сірих Садах, га? Ти ж мене вислідковував! А ну скажи моє ім’я!
          — Я не знаю, я нічого не відслідковував, мене просто пограбували, я просто хочу додому, мені нічого не потрібно…
          Павло, вочевидь, нервував. Він підвівся, підійшов до мене та боляче притиснув дуло пістолета до лоба.
          — Хто тебе відправив? Що ти тут винюхував!?
          Мені здалося, що він сам себе заводить, щоб злитися дужче. Тому що коли ти на злих емоціях, то тобі ж легше щось вчинити… Не дуже хороше. Мабуть.
          — Ніхто. Я сам приїхав. Мене пограбували…
          Скільки ж разів за цей день я повторював одне й те саме? Павло опустив пістолет та вийшов з кімнати. Його дівчина поралась з чимось на кухні та час від часу рюмсала. Павло сказав їй щось тихо, я не міг розібрати що саме. А через мить дівчина заголосила:
          — Ні-ні-ні, Павлику, не треба, не роби, я тебе благаю, вибач мені! Вибач!
          — Заткни рота! Це ти все винна, тепер треба виправити!
          Я, звичайно, не лежав просто так не чекав, чим все закінчиться. Я вже зрозумів, до чого йде справа. Мені знову пощастило: у дівчини руки були геть неслухняні, коли вона допомагала мене зв’язати. А її партнер точно перебував у зміненому стані свідомості. Зараз руки мені давалися важко, а от ноги – ще декілька рухів, і я зміг вивільнити їх.
          — Ні, сонечко, не роби, я тебе прошу, ні!
          — Перестань! Відпусти мене! Відпусти, суко тупоголова!
          Далі вона зойкнула, вочевидь Павло ще раз її ударив. Я встиг підвестися. Ноги трохи задеревіли, але слухалися. Балкон. Двері на нього ще старі, не металопластикові. Це – удача! Отже, я зможу їх розбити. В кухні відбувалась якась метушня, я почув кроки. Напевне, Павло йшов. Що він робитиме далі зі мною, я вже не хотів знати. У відчаї я розігнався як міг та влетів в двері балкону. Ліве плече вибухнуло болем, скло розбилося. Як же добре, що той балкон не був заскленим!
          — А ну йди сюди!
          Найбільше я боявся почути постріл. Але його не було. Я майже відчув, як худий злочинець намагається мене схопити і з останніх я перевалився через балкон. Полетів униз. Це був третій поверх.