Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

майстер, ніколи не дасть бур’яну вирости. Дітей у них немає, тож вони — милі, тихі сусіди. По інший бік від вас живе Джонас. Він — відставний «морський котик» і має збіса багато байок про це. А на моєму боці вулиці, одразу за моїм будинком, живе Аґнес Камінскі. Її чоловік помер століття тому, і більше вона заміж не виходила. Гадаю, їй подобається жити самій. Ми колись були найкращими подругами, поки мій чоловік не... — я усвідомлюю, що збиваюся з думки, і замовкаю. Їм не потрібно чути, як ми з Аґнес розсварилися. Впевнена, що вони ще не раз почують про це від неї. — А у вас є діти? — питаю я.

Це просте запитання, але Керрі знову кидає погляд на свого чоловіка, ніби потребуючи дозволу відповісти.

— Ні, — каже він. — Поки що ні.

— Тоді вам не потрібні рекомендації щодо нянь. Їх все одно стає дедалі важче знайти. — Я повертаюсь до Керрі. — Слухайте, у мене в кухні розморожується чудовий буханець хліба з цукіні. Я тут знаменита своїм рецептом, даруйте вже за нескромність. Зараз я його принесу.

Він відповідає за них обох.

— Це дуже люб’язно, але ні, дякуємо. У нас алергія.

— На цукіні?

— На ґлютен. Ніяких продуктів із пшениці. — Він кладе руку на плече дружини і підштовхує її до будинку. — Ну, нам потрібно облаштовуватися. До зустрічі, мем. — Вони обоє заходять до будинку і зачиняють двері.

Я дивлюся на фургон, який вони навіть не відчинили. Чи не потурбувалася б будь-яка інша пара занести до будинку свої речі? Я б насамперед розпакувала свою кавоварку та чайник. Але ні, Керрі та Метт Ґріни залишили все у фургоні.

Усю другу половину дня їхній фургон стоїть припаркований на вулиці, наглухо замкнений.

Уже після настання темряви я чую скрегіт металу, дивлюся через вулицю і бачу силует чоловіка, що стоїть позаду автівки. Метт залазить усередину і за мить вилазить назад, штовхаючи візок, навантажений коробками. Чого він чекав аж до темряви, щоб розвантажити фургон? Чого він не хотів, щоб бачили сусіди? Речей у фургоні, мабуть, небагато, бо йому вистачає лише десяти хвилин, щоб закінчити роботу. Він замикає фургон і повертається до будинку. Всередині горить світло, але я нічого не бачу, бо вони опустили жалюзі.

За свої чотири десятиліття на цій вулиці я мала сусідами алкоголіків, перелюбників і одного, що бив дружину. Можливо, двох. Я ще ніколи не зустрічала жодну пару таку насторожену, як Керрі та Метт Ґріни. Можливо, я була надто напориста. Можливо, в них проблеми зі шлюбом, і вони не готові спілкуватися з допитливою сусідкою просто зараз. Це може бути повністю моя провина, що ми не знайшли спільну мову.

Доведеться дати їм трохи простору.

Але наступного дня, і наступного, і наступного я не можу не дивитися на номер 2533. Бачу, як Ларрі Леопольд іде на роботу в школу. Бачу Джонаса, що без футболки підстригає свій газон. Бачу мою закляту подругу Аґнес, що попихкує сигаретою на своєму марші несхвалення двічі на день повз мій будинок.

Але Ґрінів? Вони примудряються вислизнути від мене, як привиди. Я лише митцем помічаю його за кермом чорної «тойоти», копи він заїжджає в гараж. Шпигую за ним, коли він опускає венеційські жалюзі на вікнах другого поверху. Бачу, як «ФедЕкс» доставляє до їхнього будинку коробку, що, як каже мені водій, приїхала з компанії «БГ Фото» у Нью-Йорку. (Ніколи не завадить знати, що ваш місцевий водій «ФедЕкс» шаленіє від хлібу з цукіні.) Чого я не бачу, то це жодних ознак, що ці люди мають роботу. Вони ведуть нерегулярний спосіб життя, приходячи та йдучи без якогось очевидного розкладу, поводячись так, ніби вони на пенсії. Я питаю про них Леопольдів та Джонаса, але вони знають анітрохи не більше за мене. Ґріни — загадка для нас усіх.

Усе це я пояснила по телефону своїй доньці Джейн, що мала б зацікавитися цим так само, як я. А вона сказала, що немає нічого кримінального у бажанні триматися подалі від сусідських винюхувань. Вона пишається своїми інстинктами копа, здатністю відчувати, коли щось неправильно, але вона не має поваги до інстинктів матері. Коли я телефоную їй щодо Ґрінів утретє, їй нарешті уривається терпець.

— Подзвони мені, коли щось справді станеться, — гиркає вона мене.

А тижнем пізніше зникає шістнадцятирічна Трішія Теллі.

3

ДЖЕЙН

Бульбашки спіраллю підіймалися догори повз рожевий замок Попелюшки, ворушачи ліс із пластикових водоростей, де з піратської скрині розсипалися самоцвіти. Русалонька із закрученим рудим волоссям напівлежала на своєму ложі з мушель в оточенні легіону ракоподібних шанувальників. Насправді живий був лише один мешканець цієї підводної чарівної країни, і цієї миті він витріщався на детектива Джейн Ріццолі крізь забризкане кров’ю скло.

— Розкішний акваріум, як для однієї маленької золотої рибки, — сказала Джейн. — Думаю, в неї тут повний набір персонажів «Русалоньки». І все це для рибки, яку за якийсь рік просто змиють в унітаз.

— Не обов’язково. Це віялохвоста золота рибка, промовила докторка Мора Айлс. — Така рибка теоретично може прожити десять, а то й двадцять років. Найстаріша з відомих прожила сорок три роки.

Удивляючись крізь скло, Джейн бачила розмиту постать Мори, що присіла по інший бік акваріуму, вивчаючи тіло Софії Суарес, п’ятдесяти двох років. Навіть о десятій сорок п’ять суботнього ранку Мора примудрялась видаватися холодно елегантною — трюк, який Джейн так і не змогла осягнути. Річ була не просто в Мориних випрасуваних штанах із жакетом та геометрично підстриженому чорному волоссі; ні, щось було в самій Морі. Для більшості копів у бостонській поліції вона була страшною фігурою з криваво-червоною помадою — жінкою, що використовувала свій інтелект як щит. І цей інтелект був тепер на повну залучений до читання мови смерті у ранах та бризках крові.

— Що, правда? Золота рибка справді може прожити сорок три роки? — спитала Джейн.

— Можеш перевірити.

— І як ти дізналася таку абсолютно зайву інформацію?

— Жодна інформація не зайва. Це лише ключ, що чекає нагоди відчинити потрібний замок.