Андрій Касьянюк - Азад Мунаді, Андрій Касьянюк

Подія 3

– Ти сьогодні така весела, – відмітив вісімнадцятирічний парубок.

На його вустах квітнула усмішка.

– Ага! – відповіла життєрадісна дівчина, і змахнула гривою розкішного чорного волосся.

– Йой, ну ти богиня! – Азад аж голову принахилив убік, спостерігаючи за тим волоссям… а також обличчям, котре те волосся обрамляло. – Розкішно.

– Хех, я богиня, це так, – Ганна покивала, водночас притуляючись спиною до підвіконня.

Двоє молодих людей знаходилися у порожньому коридорі виша, а вечірнє сонце добре освітлювало коридор крізь великі вікна.

– Ах, точно – виходить, я насправді богиня! – згадавши, що парубок казав про зустріч із Богом, дівчина приснула в кулачок, і жваво замотала головою. – Хаха, ти же фахівець у цьому питанні, хаха!

Від цих слів парубок зітхнув, та осунувся. Проте майже одразу він усміхнувся, обличчя розгладилося, і зрештою він також розсміявся.

Азад вже звикнув, що дівчина не вірить йому в цьому дивному питанні. І замість того, щоб сумувати, що йому не вірить єдина людина котрій він розкрився, парубок вирішив взяти дівчину за талію. А потім, коли вона припинила сміятися та згідливо подивилася йому в очі, обережно поцілував її.

Тільки от, через нещодавнє мотання головою, зачіска дівчини трохи розтріпалася обличчям, а молоді коханці не додумалися прибрати волосинки з губ. Через це поцілунок вийшов недовгим, і недуже приємним.

– Трясця, – дівчина трохи засмучено поправила волосся. – З такою копною стільки мороки… іноді думаю підстригтися по коротше. Якомога по коротше. Може, навіть під їжака – оце буде легше, – пожартувала вона.

– Йой, та ні, не треба, – голосом парубка залунав сум, і він з обережністю зазирнув у вічі дівчини. – Тобі дуже личить твоє волосся. Не зістригай його, будь ласка.

– Гаразд… та і я ж пожартувала, – дівчина почервоніла від тієї турботи, що почула в голосі парубка. – Ти краще скажи, – її щоки так і палали, тож вона вирішила змінити тему: – я насправді на богиню схожа? А! І що, що же він тобі сказав? – вона усміхнулася, а її очі загорілися цікавістю.

– Ну… – протягнув парубок, рознімаючи обійми, – ти же знаєш, що я помру… що згорю зсередини, та перетворюся на попіл, якщо розкажу щось конкретне… – Азад ступив півкроку назад, а на його обличчя, що добре освітлювало західне сонце, набігла тінь.

Йому все ж таки було сумно, що вона не вірить йому; чи вірить, але їй байдуже, що він може померти?

– Йой, звичайно не кажи – я не хочу, щоб ти перетворився на попіл! – дівчина блиснула очима, ступила уперед, та обійняла небайдужу їй людину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍