Тетяна Овчіннікова - Незмарнований шанс, Тетяна Овчіннікова

2

Одного разу ми з іншими смертями — кумедно звучить, правда ж? — завалилися до людського бару. Так, іноді ми й таке робимо, переймаючи людську подобу. Тихенько сидимо собі, спілкуємося, можемо по чарчині пропустити, хоч і не діє на нас алкоголь, не чіпаємо нікого…

Зазвичай. Але не того вечора! Того вечора мені не судилося лишитися осторонь.

Ой, забула ж вам сказати: ми, смерті, інколи бачимо майбутнє деяких людей, особливо, якщо воно пов’язане з приходом кого-небудь з нашого браташшя. І от саме це я, як і мої друзі, побачили над головою одного з відвідувачів кав’ярні, яку ми обрали для відпочинку. Товариші навіть битися об заклад почали, кому доведеться приходити до того хлопця, який вже був відзначений нашим карбом.

Я ж участі у тому веселому — на власний манір, чорний гумор, ага, як я й казала — комедіянстві не брала. Натомість придивилася до парочки, яка займала сусідній з нашим столик у ніші коло вікна. Симпатична шатенка, зовсім крихітка, та сила характеру так і проглядала у її впевненому погляді, у розправлених плечах, у розслабленій, невимушеній манері триматися. І стрункий, гнучкий, мов верболіз, русявий чоловік, ще зовсім молодий, та вже з гусячими лапками довкола очей, що видавали його веселий норов. Як і усмішка, що не сходила з простуватого вилицюватого обличчя. І тільки темні, майже чорні очі серйозно споглядали на свою супутницю, коли він з усе тією ж усмішкою провадив:

— Та нема там нічого страшного. Ну, окопи, умови, звісно ж, не п’ятизіркові. Але терпи́мо! Виб’ємо скоро гадів з нашої землі. Та й поїдемо до Криму на відпочинок. Віриш? От просто наступного літа й поїдемо…

Він ще щось говорив, а я з гіркотою хитала головою: не поїдете, разом ви вже нікуди не поїдете. Бо чоловікові лишилося зовсім обмаль часу, вже зовсім скоро, найімовірніше якраз на передовій, йому вкоротить віку. Що то буде, я не бачила, не вміла того, але те, що смерть для нього неминуча, знала притьмо́м. І хотіла б, дуже хотіла зарадити, хай би потім і відгрібала від Шефа та Канцелярії, та не знала, як.

І раптом, як сніг на голову, його слова:

— Таянко, а ходімо до готелю! Страх як хочу ще з тобою побути!

— Сашку, ну, справді! Який готель? У тебе потяг за дві години!

— То що ми — за такий час не впораємося? — з веселим сміхом підбурював чоловік, хапаючи зашарілу супутницю за руки.

І тут я побачила — не вміла, та все ж побачила — один з можливих варіантів їхнього майбутнього. Якби дівчина погодилася, то завагітніла зі стовідсотковою вірогідністю, і зрештою отримала б часточку свого коханого. Ба більше, та дитина б досягла небувалих висот. У якій царині — то було приховано від моїх очей, та те, що дитина стала б успішною, я бачила, як веснянки на носі у Таяни, яка ще досі вагалася.

Не бажаючи давати остаточної відповіді, проте схиляючись — я бачила це в її очах — до відмови, Таяна підскочила і зникла у вбиральні.

Я ж стрімголов, попри здивовані зойки товаришів, кинулася слідом і перейняла дівчину на виході.

Коли ми, смерті, хочемо, то можемо бути дуже переконливими:

— Чому ти йому відмовляєш? — з копита вскач накинулася я.

— Що?! Ви про що? Хто ви така?..

Якщо перші її слова ще виражали обурення, то під кінець фрази дівчина вже говорила млявіше, підпадаючи під мій вплив.

— Не відмовляй своєму коханому, бо точно пошкодуєш! — стояла на своєму.

— Пошкодую?.. Так, я справді пошкодую…

І вже не слухаючи мене, забувши про моє існування, Таяна впевненим кроком рушила до Олександра.

Каюся, прослідкувала я за закоханими, ні, свічку не  тримала (ото ще!), та все ж упевнилася, що ті дві години вони провели разом і з користю. А в тому, що користь буде, я не сумнівалася ні на мить!

І хай що буде, те й буде — не шкодую ні про що!

А вже за неповних два тижні, після виконання чергового завдання — з доставлення душі у засвіти, чого б іще? — на мене чекало сповіщення:

«Негайно з’явитися до Канцелярії.

Виклик стосовно несанкціонованого втручання у розвиток стосунків душі, на ім'я Таяна та нині упокоєної душі, на ім'я Олександр. Результат втручання: поява нової незареєстрованої людини, для якої не передбачено душі.

Позовник: янгол Яромир.

У разі неявки розгляд справи відбудеться без відповідача».

Ну що ж, така, видно, моя доля. Не вийшло з мене правильної смерті. Ну то й нехай, та я до останнього буду відстоювати маленьку істотку, яка зародилася через моє, так зване «несанкціоноване» втручання.

Де наше не пропадало — я ні про що не шкодую.

* * *

У пологовому залі пролунав голосний дитячий крик. І майже одночасно з ним — голос акушера-гінеколога, який і приймав пологи:

— Дівчинка! Та й криклива ж!

А за кілька хвилин стомлена, але така просвітла новоспечена матуся притискала до своїх грудей крихітний згорток і стиха шепотіла:

— Ну привіт, Має Олександрівно! Яка я щаслива, що ти в мене є. І татко твій, впевнена, був би теж дуже щасливий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍